— Навіть мої черевики, і вони від них! Скільки майна вони кинули! Серед них трапляються і добрі хлопці. Егей, заспівайте! — крикнув він, махаючи рукою полоненим. Один з них відповів фразою, яку гід не зрозумів.
— Що він каже?
— "Нещасливці не співають!" — переклав Гарсіа.
— Співай про своє горе, бовдуре! — відповів гід по-іспанському.
Полонені віддалялися, він проводжав їх очима.
— Дарма, сердего... Дарма...
Віддалік у батальйоні Гарібальді грали на акордеоні.
— Все це нічого не варте!.. В Гвадалахарі я стеріг садок. Прилазили ящірки... Коли я був у Індії з цирком, завчив індуський мотив; я висвистував його, і ящірки приповзали мені на обличчя. Досить було заплющити очі й знати мотив. Ну и ось! Війна, війна, полонені, полеглі. А коли все це скінчиться, я, як завжди, ляжу на лаву, і ящірки полізуть мені на обличчя...
— Хотів би я це побачити,— сказав Маньєн, підкручуючи вуса.
Гід подивився на нього й знову підняв палець:
— Ніхто, добродію, ніхто! — і, показавши пальцем па двері, звідки його кликала жінка: — Навіть моя друга дружина не бачила цього.
— Дев'яносто четвертий кілометр! — крикнув інший зв'язківець.
Розділ шостий
Тільки-но зі штабу надійшов наказ про реквізицію італійських ваговозів, Мануель покинув Хіменеса. Він пішки повернувся до розташування своєї бригади; вівчарка йшла поряд з ним. Гартнер пішов повертати взяті ваговози.
Війці блукали по Бріуезі з порожнілій руками в незвичному гультяйстві. Головну вулицю з рожевими й жовтими будинками, суворими церквами й великими монастирями вкривали гори щебінки, на неї стільки зруйнованих будинків викинули меблі, вона була такою невіддільною від війни, що тепер, коли війна припинилася, вона здавалася нереаль-
ною й безглуздою, як храми й кладовища чужої віри, як ці бійці без зброї, що бродили по ній, мов безробітні.
Інші вулиці, навпаки, здавалися неторкнутими. Гарсіа розповідав Мануелю, що в Джейпурі, в Індії, на будинках малюють фальшиві фасади й що на кожному будинку, зліпленому з грязюки, надягнена рожева декорація-маска. Але будинки Бріуеги приховували пе грязюку, а смерть за веселими фасадами й вікнами, прочиненими під понурим небом.
Мануель чув тільки дзюрчання водограїв. Почалась відлига, і під ногами кам'яних рицарів текла вода, наповнюючи прості канави, потім розтікалася струмками по гострому камінню старої Іспанії, вируючи, як гірські потічки, серед викинутих па бруківку портретів, уламків меблів, каструль і щебінки. В місті не залишилося жодної тварини; але в тиші, наповненій дзюрчанням води, ополченці, що мовчки ходили по вулицях, шастали, мов коти. Що ближче Мануель підходив до центру міста, то виразніше до дзюрчання води долучалися інші звуки, такі самі кришталеві, як і воно, що гармоніювали з ним, наче акомпанемент: звуки рояля. В найближчому будинку, фасад якого впав на вулицю, оголивши кімнати, ополченець награвав одним пальцем романс. Мануель уважно прислухався: крізь дзюрчання води він розрізнив звуки трьох роялів. На кожному з них брепькали одним пальцем. Ніхто з них не грав мелодії "Інтернаціоналу", кожен підбирав романс, повільно, мовби звертаючись до безмежпого смутку усіяпих поламаними ваговозами схилів, що підіймалися від Бріуеги до тьмяного неба.
Мануель сказав Гартнеру, що він полишив музику, але тепер, ступаючи самотньо по вулицях визволеного міста, він зрозумів, що має єдине бажання: слухати музику. Однак його не тягло до рояля, і йому хотілося побути на самоті. В їдальні його бригади було два грамофони. Він не зберіг платівок, які лежали в нього у валізі на початку війни, але їх було багато в коробці старого грамофона: Гартнер був німець.
Він знайшов симфонії Бетховеиа й "Прощанпя". Він не дуже любив музику Бетховеиа, проте тепер це не мало значення. Він поніс грамофон до своєї кімнати й накрутив його.
Музика, позбавляючи Мапуеля волі, повертала мипуло-му всю його силу. Йому пригадався НЇЄСТ, ЯКИМ ВІН простяг револьвер Альбі. Може, він, як казав Хіменес, і знайшов свою долю. Він заново народився разом з війною, пароднпся для відповідальності за смерть. Наче сновиді, що раптом очумався па краю даху, спадні басові ноти дали йому відчути його грізну ріпповагу, втративши яку, падають у кров. Він згадав сліпого жебрака, якого зустрів у Мадріді в ніч Ка-рабанчеля. Мануель їхав з начальником Управління громадської безпеки в його автомобілі; нараз фари освітили руки, які сліпий простягав перед собою, руки, збільшені до неосяжності ракурсом через похилість Гран-Віа, руки, пожолоблені камінням бруківок, руки, скалічені на тротуарах, розчавлені останніми військовими автомобілями, довгі, як руки долі.
— Дев'яносто п'ятий кілометр! Дев'яносто п'ятий кілометр! — чулися радісні голоси по всьому місту.
Мануель відчував довкола себе життя, повиє передвість, мовби за цими низькими хмарами, які більше не здригалися від канонади, в німій тиші па нього чекали сліпі долі. Вівчарка слухала, витягншсь, як на барельєфі. Колись настане мир. І Маньєн стане іншою людиною, якої він ще не знав, так само, як теперішнього бійця не знав той Мануель, який купував маленький автомобіль, щоб їздити в Сьєрру кататися па лижах.
Мабуть, те саме відбувалося з усіма людьми, які тепер ходили по вулиці або вперто награвали одним пальцем романси на роялі в будинках без дахів, а вчора билися під важкими гостроверхими каптурами. Колись Мануель розумів свою сутність, думаючи про себе, нині він розумів себе тільки тоді, коли нагода відривала його від дії і кидала йому в обличчя його минуле. Так само як він, як усі ці люди, знекровлена Іспанія нарешті усвідомлювала себе, як людина, що перевіряє себе в годину смерті. Війну пізнають тільки раз, а життя пізнають багато разів.
І музичні фрази, що змінювали одна одну, переплетені з його минулим, говорили те саме, що могло б сказати це місто, яке колись давно зупинило маврів, і це небо, і ці вічні поля. Мануель уперше чув голос того, що є куди важливішим, ніж людська кров, куди більш хвильним, ніж людське існування на землі,— голос безмежних можливостей людської долі. І він чув у собі цей голос, який зливався з кроками полопених і дзюрчанням потічків, постійний і глибокий, як биття його серця.