— В'язниця — це не так страшно, друже мій, а ось смертний вирок. Це все змінило... Мені здавалося, що в мене є своя думка про людей. Я був марксистом, здається, першим офіцером-марксистом. Я не змінив своїх переконань, ні. В мене їх просто більше нема.
Ернандес не мав анітрохи бажання сперечатися з приводу марксизму. По вулиці бігли ополченці, стукаючи прикладами рушниць.
— Слухай уважно,— провадив Морено.— Коли мене засудили до смертної кари, мені дозволили спуститися на внутрішнє подвір'я. На цьому подвір'ї прогулювалися всі смертники, засуджені за свої політичні погляди. Ми ніколи не розмовляли про політику, ніколи. Якби хтось розпочав мову про політику, довкола нього утворилася б порожнеча.
Горбата жінка з народного ополчення принесла Ернан-десові листа. Морено нервово розсміявся.
— Як тобі подобається ця комедія? — спитав він.
— Це не тільки комедія.
Ернандес стежив очима за горбатою жінкою, що віддалялася. На противагу Морено він бачив у ній тільки героїзм і дивився на неї приязно. Вона брала участь у грі: до війни, мабуть, вона була самотня. Капітан підняв на Морено короткозорий погляд: він починав здаватися йому підозрілим.
— Ти їдеш на фронт завтоа ввечері?
Морено зам'явся, випустив з рук склянку й не помітив цього. Він пильно дивився на Ернандеса.
— Сьогодні вночі я їду до Франції,— відповів він нарешті.
Капітан промовчав. Чужоземець-ополченець, не знаючи, що тут не треба платити, постукав монетою в склянку. Морено дістав з кишені мідяк, підкинув його, ніби граючи в орлянку, не глянувши, як упала монета, накрив її рукою й стурбовано всміхнувся. Бездоганно правильним рисам його обличчя будь-яке глибоке почуття надавало дитячого виразу.
— Ми сиділи не в справжній в'язниці, а в старовинному монастирі: місце, звісно, цілком пристойне. У в'язниці, де ми сиділи доти, ми нічого не бачили й нічого не чули (і то добре!). В монастирі було зовсім не те: ми все чули. Вночі лунали залпи...
Він підвів на Ернандеса стурбовані очі. В дитячості його виразу було щось наївне й водночас розгублене.
— Як ти гадаєш: розстріли відбуваються при світлі ліхтарів? — і не чекаючи відповіді: — Бути розстріляним, коли тебе освітлює ліхтар... Ми чули залпи й інші звуки; гроші в нас відібрали, але дрібні залишили. І ось ми майже всі грали в орлянку, загадували, наприклад, виведуть нас завтра на подвір'я чи розстріляють. І грали по десять, по двадцять разів. Залпи долинали до нас здалеку, приглушені стінами й відстанню; вночі між залпами й мною стояв цей дзенькіт мідяків, праворуч, ліворуч, скрізь. Друже мій, з віддаленості дзенькоту я відчував обшир в'язниці.
— А наглядачі?
— Один з них якось почув дзенькіт, прочинив двері, крикнув: "Решка!" — й знову їх зачинив. У нас були підлі наглядачі. Так, підлі. Але не там. Чуєш дзенькіт виделок? Тож той дзенькіт був такий самий гучний. Може, він мені причувався, коли його й не було. Це діє на нерви. Часом я застрягав у цьому дзенькоті, як у снігу. Інші були не те що я: вони сиділи у в'язниці не з першого дня, вже встигли повоювати. Це було й трагічно, й безглуздо: розумієш, вони програвали свої мідяки смерті. Скажи —мені, друже, де тут героїзм?
Він дістав монету з-під долоні й підкинув її. ■ — Орел,— сказав він здивовано. Морено сховав монету в кишецю. Ернандес .колись бачив, як Морено воював проти військ Абд-ель-Керіма, і знав, що він хоробрий. Гармата й далі стріляла по Алькасару, і крізь потріскування пожежі чути було с"рип возів.
— Послухай, друже, не буває ігероїв без публіки. Тількино лгтпгасгпся па самоті, розумієш це. Кажуть, що сліпота — це спін світ, але самотність — це теж свій світ, повір мені! Там ти помічаєш: усе, що тп думав про себе,— це були думки іншого світу, того світу, який ти покинув. Пристань роззяв. Ти можеш щось думати про себе в цьому світі, але в тебе таке враження, ніби ти з'їхав з глузду. Пам'ятаєш сповідь Бакупіна? Це те саме. Між цими обома світами нема сполучення. Один світ, де люди гинуть разом, з піснею, або зціпивши зубп, або ще якось, а там, позаду,— монастир з...
Морено знову вийняв з кишені монету, дзенькнув нею й здригнувся. Потім підняв її, не поглянувши, на який бік вона впала; очі ііого дивилися на вулицю.
— Поглянь на них! Ну, подивись па них як слід! І я обіймаю тебе, і я захоплююсь тобою, і я роблю історію, і я думаю! І кинь усе це до в'язниці: мідяки, що їх підкидають... І все ж таки до моєї смерті ще будуть па землі країни без фашистів. Коли я тікав, я сп'янів від свободи; я знову хотів повернутись до армії. Але тепер я зрозумів: кожній людині загрожує її власна правда, затям це! А ця правда — це навіть не смерть і навіть не страждання, це просто мідяк, друже мій. просто мідяк...
— Чим же для такого атеїста, як ти, момент смерті може мати суттєвіше, вирішальніше, якщо хочеш, значення для міркування про життя, ніж будь-який інший момент?
— Усе можна витерпіти, навіть можна заснути, знаючи, що ти втрачаєш години життя й що завтра тебе розстріляють; можна порвати фотографії своїх близьких, бо набридло втрачати бадьорість, дивлячись на них; можна навіть відзначити не без задоволення, що ти ще стрибаєш, як собака, бажаючи марно зазирнути у вічко, і таке інше. Кажу тобі, все можна. Але ось чого не можна було витерпіти — це знати напевне, коли тобі дають ляпаса або б'ють, що після цього тебе вб'ють. І що більше нічого пе буде.
Запальність, з якою він говорив, облагороджувала його облпччя кіноактора, й у відблиску невидимої пожежі, то рудому, то ліловому, воно було справді гарне.
— Уяви собі, друже: в Пальмі я просидів у камері цілих два тижні! Два тижні! Щодня до мене навідувалася миша, в один і той самий час, як годинник. Людина, як відомо, тварина, здатна любити, отож і я полюбив цю мишу. На чотирнадцятий день мені дозволили прогулянку на подвір'ї, і я розмовляв з іншими в'язнями; і ось, коли я повернувся до камери того вечора, мене ця миша розлюбила.
— Таке випробування, яке випало на твою долю, не минає безслідно; ти повинен тепер їсти, пити, спати і якнайменше думати...
— Легко сказати! Людина, друже мій, не звикла помирати, зарубай собі це на носі. Зовсім не звикла. І коли з нею це стається, вона цього не може забути.