Генріх домагався того, до чого прагнула найактивніша частина іспанського генерального штабу: зберегти штурмову гвардію як ударні батальйони й до виступу Інтернаціональних бригад якнайкраще вкомплектувати П'ятий полк. Потім, коли він досить виросте чисельно, влити його в регулярну армію, де він утворить ядро й допоможе запровадити в армії революційну дисципліну, так само, як комуністи допомогли створити П'ятий полк. Батальйони Енріке виросли в армійський полк. Мануель почав з моторизованої роти; потім він командував батальйоном у полку Хіменеса; тепер у Мад-ріді він прийме командування полком. Але не віп ріс, росла іспанська армія.
Із стеблом кропу в ^>уці, весь оранжевий від несамовитих спалахів охопленого вогнем Алькасару, Мануель ішов назустріч вітрові, прямуючи в Санта-Крус, щоб перевірити підкоп. Генріх залишився в місті, він сидів біля телефону й чекав виклику з Мадріда. Його поголена потилиця німецького офіцера зморщилася, наче чоло.
Коли разом з вітром стихали канонада й рушнична стрілятшиа, було чути інший шум, слабкий і зловісний: приглушену тріскотнечу палахкотючого даху Алькасару. Разом з цим шумом доносився запах, у якому безглуздими ставали і гуркіт гармат, і далекі зойки, і вся людська метушня; змішаний запах гарива й трупів, такий густий, що, здавалося, він не може належати одному Алькасару, що це запах самої ночі й вітру.
Довелося кинути в бій па Тахо толедських бійців народного ополчення. Весь Алькасар, крім підземель, повинен цієї ночі підірватись; місто евакуювали. Мовчазними вервечками в багряній ночі, зі свиньми й козами проходили селяни, осяяні не Алькасаром, а загравою хмар.
Мануель зустрів у залі Санта-Крус одного з толедських командирів, років сорока, в збитому на потилицю форменому кашкеті.
— Ну що там у вас? Що там у вас?
Він підійшов до Мануеля, засунувши руки в кишені, привітний, поблажливий і грубуватий.
— Коли буде готовий підкоп? — запитав Мануель. Командир подивився на нього.
— Колп вони закінчать... завтра.
З таким виглядом, ніби він промовляв: "Хіба з цими йолопами можна знати, коли?" Ніби він вважав усе це надто дивним. Мануель не без симпатії ставився до смутку Ернан-деса, але ця байдужо-поблажлива іронія дратувала його. Після аварії, в яку він потрапив з Рамосом, динаміт здавався йому зброєю романтичною й тому сумнівною.
На мить звуки війни урвались; у тиші чулися розмірені удари, водночас металеві й глухі, що линули, здавалося, з підлоги й стін.
— Це в підкопі? — запитав Мануель.
Бійці схвально кивнули. Мануель подумав, що фашисти в Алькасарі також зараз чують цей стукіт. Зайшов начальник підривників.
— О котрій годині ти думаєш скінчити? Щонайрапіше й щонайпізніше?
— Між третьою і четвертою.
— Напевне? Підривник подумав. _ Напевне.
_ Що підірветься?
_ Точно сказати не можна...
А як ти гадаєш? __Уся передня частина.
Не більше. ШДРИВНИК ще Раз замислився.
— Вони вважають, що так, а я не думаю. Льохи не один на одному. Вони йдуть уступами по нахилу гори.
— Дякую.
Підривник пішов. Мануель, тримаючи в лівій руці стебло кропу, взяв командира під руку.
— Якщо завтра буде бій, то стережіться, товаришу, ваші кулеметні гнізда розташовані надто низько. Жодне з них не замасковане: їх видно при світлі пожежі.
Він вийшов у руду ніч. Запах трупів і нагрітого каміння, що його на хвилину розвіяв вітер, знову огорнув його й знову заволодів садком, повним шинелей.
Мануель перевірив пости й нічого втішного не побачив, аж до тієї частини Алькасару, яка була в руках республіканців. Там усе щоразу змінювалося: на зміну цивільним гвардійцям приходили штурмові гвардійці, а тим — бійці народного ополчення. Він був стурбований: атаку, яка повинна була початися після вибуху, не підготували військові фахівці.
У паузах між пострілами гармати Мануель чув стукіт, що доносився тепер з підкопу крізь землю в нього під ногами. Безперечно, ворог у своєму підземеллі чув цей стукіт іще виразніше.
Генріх чекав біля телефону відповіді щодо оборони Мадріда. Він хотів захищати Толедо; але незалежно від того, втримається Толедо чи впаде, він вимагав відмовитися від дрібних військових частин і створити міцний резерв, який підтримав би П'ятий полк. Франко, який уже шукав "білого коня", щоб на ньому в'їхати до столиці, сподівався на повстання фашистів у Мадріді, і його військо швидко просувалося.
Ернандес разом зі своїм другом Морено сидів у штабі народного ополчення, єдиному місці в Толедо, де ще можна було випити бодай теплого пива. Лейтенант Морено, якого фашисти заарештували в перший же день заколоту й засудили до смертної кари, завдяки щасливій випадковості зумів утекти під час перевезення його з однієї в'язниці до іншої і три дні тому дістався до Мадріда. Його викликали до Толедо дати деякі відомості: він, так само, як і Ернандес, закінчив толедське військове училище. За навстіж відчиненими вікнами метушилися бійці ополчення, наче голуба серцевина полум'я пожежі.
— Всі збожеволіли! — сказав Морено. Чорна важка чуприна, поділена посередині проділом, спадала йому на обличчя. Ернандес запитально подивився на нього. Протягом п'ятнадцяти років їх зв'язувала дружба, яка грунтувалася на звірянні почуттів і спільпих спогадах.
— Я більше не вірю в те, в що вірив,— сказав Морено.— Ні в що не вірю! І все ж таки завтра ввечері я їду на передові позиції.
Він підняв свою чуприну. Його врода славилася в Толедо: орлиний ніс, великі очі — класичний зразок латинської краси, з якою аж ніяк не в'язався надто довгий чуб, який він не підстригав ніби па доказ свого перебування у в'язниці, з якої втік. Підборіддя його заросло сивою щетиною.
Будинки закривали Алькасар, але не закривали заграв довкола нього. В цьому світлі, що відбивалося від хмар і набувало по черзі всіх відтінків чорного винограду, під розмірений гуркіт гармати йшли ополченці.
— Що в тебе у в'язниці найбільше забирало сил?
— Наука бути безвольним.
Ернандес уже давно підозрював Морено в схильності до трагізму. Але його тривога, причини якої капітан не міг зрозуміти, була очевидна.
Вони помовчали, вичікуючи чергового пострілу гармати. Невидима втеча людей наповнювала ніч скрипінням возів.