— Клапан! — крикнув він Леклерку.
— Начхати! — відповів той — Спробуємо щастя.
Аттіньї підтяг пасочок свого шолома — він завжди був готовий до випробувань.
На обрії з'явилася Талавера, збільшена самотністю й темрявою, її вогні біля підніжжя пагорбів, гублячись серед зірок, здавалося, сягали самого літака. Кульгавий стукіт мотора робив місто, що наближалося, грізним і живим. Серед мирних вогнів глухого містечка й зблисків війни, що гарячково миготіли, чорна пляма загаслого газового заводу набула загрозливого спокою заснулого хижака. Літак летів тепер над мокрою від недавнього дощу асфальтовою дорогою, де відбивалися газові ліхтарі. З наближенням до Талавери світло ширшало, і раптом обабіч крил старезного літака, що кинувся вниз, Аттіньї побачив вогні, що з'явилися так, як з'являються зорі довкола літака, який набирає висоту.
Аттіньї відчинив запасний люк. У кабіну ринуло холодне нічне повітря. Він стояв навколішки над містом і чекав; погляд йому обмежував приціл, як коневі шори. Леклерк, напруживши слух, узяв напрям на чорний квадрат заводу й повів літака над світловим кістяком Талавери.
Він пролетів над чорною плямою й розлючений обернувся до Аттіньї; бачив тількп його чуприну, що світилася в напівтемряві літака.
— Ну що ж ти, дідько тебе побери!
— Заткни пельку!
Леклерк нахилив літак. Зграя скинутих бомб ще летіла за ним за інерцією трохи нижче й ззаду і мерехтіла, як косяк риби при місяці. Потім раптом, наче голуби, що змінили напрям, бомби загасли: вони падали прямовисно. На краю заводу бризнули торочки червоних вибухів.
Мимо.
Леклерк зробив крутий віраж і знову повернувся до заводу, далі знижуючись. "Висоту!" — крикнув Аттіньї. Зниження змінювало кут прицілу. Він подивився на альтиметр і зпову повернувся до люка: Талаверу тепер було видно з другого боку; вона змінилася, наче людина, що відвернулася спиною. Тьмяне світло, що його відкидали на шосе військові заклади, скрізь замінили освітлені прямокутники вікон. Пляма заводу стала не такою виразною. Внизу стріляли кулемети, але було малоймовірно, що навідники ясно бачили літак. Усі вогні міста загасли, і в зоряній ночі залишився тільки освітлений щиток з приладами й тінь від капелюха Леклерка на циферблаті альтиметра.
Спочатку місто жило глухим життям розлитих вогнів, потім чітким життям вогнів, розкритим віражем літака; тепер же, огорнуте пітьмою, воно здавалося ще живішим. Як іскри кременя, спалахували й гасли короткі зблиски кулсметів. Вороже місто насторожилося, здавалося, тремтіло за кожним рухом літака, що повертався до пього; Леклерн у сірому капелюсі, який зсунувся йому на потилицю, вдивлявся вдалину, а Аттіньї лежав на животі, втупившись у приціл, у якому видно було лише клапоть плеса річки, що сипіла під місяцем. Завод був під ними. Аттіньї скинув другу партію бомб.
Цього разу вони не побачили їхнього падіння. Перед літаком загримів неймовірний гуркіт над велетенською кулею кольору блискавки. Щоб утекти від цього голубого вогню, що здіймався вгору, Леклерк несамовито смикнув ручку; літак підстрибнув до спокійного миготіння зірок. Унизу стелилася багряна пожежа: завод підірвано.
Кабіну прошило кілька куль. Може, полум'я вибуху освітило літак; один з кулеметів переслідував силует літака, що ввійшов у коло місячного світла. Леклерк почав лавірувати. Аттіньї, озирнувшись, дивився, як розповзається червона мережа пожежі. Бомби, скинуті ланцюжком, зачепили й казарми поряд із заводом.
Хмари сховали від них землю.
Леклерк схопився за термос і, приголомшений, застиг із склянкою в руці, він зробив знак Аттіньї: літак фосфоресціював, осяяний голубуватим світлом. Аттіньї показав на небо. Досі вони дивилися тільки на землю, поглинені боєм, і ні разу не зиркнули на літак. Згори й позад них невидимий місяць освітлював алюміній крил. Леклерк поклав термос; жоден людський жест був несумісний з довколишнім світом; удалині від цього циферблата війни — єдиного світла на багато кілометрів довкола — евфорія, що настає після кожного бою, розчинялася в геологічному спокої, в гармонії місяця й блідого металу, що світився, як тисячоліттями блищить каміння мертвих світил. Під ними на хмарі терпеливо рухалася тінь літака. Леклерк підняв указівний палець із значущою гримасою й поважно сказав: "Запам'ятай це!" Він знову взяв термос і помітив, що мотор і далі захлинався.
Нарешті вони вибралися з хмар. Деякі дороги на землі, яку вони знову побачили, ворушились. Тепер Аттіньї збагнув цей хвилястий рух нічних доріг: фашистські ваговози наступали на Толедо.
Розділ сьомий
Мануель до вчора був за перекладача: Генріх, один з генералів Інтернаціональних бригад, об'їздив фронт (якщо можна вжити це слово) на Тахо. Від Талавери до Толедо, крім як у Хіменеса та ще двох-трьох командирів,— ні спостережних постів, ні телефонного зв'язку, резерви неорганізовані й беззахисні; кулемети нікудишні й погано розставлені.
Генріх у мундирі, з кашкетом у руці — по поголеному, щоб не видно було сивини, черепу струмував піт,— карбуючи крок на потрісканій за літо землі, напучував і напучував з оптимістичною енергією комуніста.
Мануель навчився в Хіменеса командувати, а тепер учився керувати. Він гадав, що вчиться вести війну, а насправді протягом двох місяців він учився обережності, організованості, наполегливості й вимогливості. Він навчався передусім володіти цими якостями, а не тільки розуміти їх. Уночі, наближаючись до Алькасару, де плавуча маса вогню мінилася, наче розпечена медуза, після того як Генріх одинадцять годин безперервно попрацював над організацією фронту, Мануель починав відчувати всім тілом, що таке дивізія в бою. В його думках, крізь утому, миготіли висловлювання знаменитих полководців, зливаючися з гуркотом канонади: "Хоробрість не терпить лицемірства", "До чого прислухаються, те чують, що бачать, те наслідують". Перше належало Наполеонові, друге — Квірозі. Хіменес відкрив Мануелеві Клаузевіца; його пам'ять не виходила за межі військової бібліотеки, але ця бібліотека була непогана. Пекло Алькасару відбивалося в низьких хмарах, як охоплений полум'ям корабель відбивається в морі. Що дві хвилини важка гармата била по пожежищу.