— Чотири п'ятих гарнізону — цивільні гвардійці, чи не так? — запитав Головкін.
— Еге ж,— відповів Шейд.
— Погляньте на мундири: вони випускають на площу тільки офіцерів.
Це було не зовсім так. З фортеці виходили гвардійці в цератових трикутних кашкетах і мундирах із жовтими облямівками, але взуті в білі альпаргатки.
— Ополченці перестріляли все їхнє взуття,— сказав Шейд.
Почала зав'язуватися розмова, хоча обидва гурти розділяли принаймні десять метрів. Присівши між двома мішками, Шейд розкурив свого люльку й разом з Прадасом вийшов на площу.
Обидва гурти покрикували один на одного.
Розділені десятьма метрами, наче зачарованим простором, вони розмахували руками, не сходячи з місця: вони ніби жбурляли в повітря докази.
— ...тому, що ми принаймні боремося за справедливу справу, кляті пегідники!
— А ми? Хіба ми воюємо за свої сейфи, сучі сипи? Наша справа справедлива, бо це справа всіх людей!
— А пам начхати на справу всіх людей! Головне, щоб вона була справедлива, йолопе!
Ось уже два місяці вони цілилися одні в одних, і тепер, незважаючи на перемир'я, війна тривала. Поки що іншого способу спілкуватися вонп пе знаходили. А проте...
— Скажи ж бо: ваша справедлива справа — гази для абіссіпців? Ваша справедлива справа — німецькі робітники в концентраційних таборах? Одна песета па день батракам? Це ваша справедлива справа? Лакеї вбивць! Розстріли в Ба-дахосі — це ваші ідеали?
— А Росія це ідеал?
— А скажеш, ні?
— Для тих, хто там не був! Республіка для трудящих! Подумаєш!
— Хіба не за це твої хазяї її ненавидять? Якщо ти чесний хлопець, я тобі скажу: за вами йде все, що є найбридкі-ше в світі. А всі, хто прагне справедливості, з нами, навіть жінки. Чому серед ваших солдатів нема жінок? Ти гвардієць, а не князь! Скажи, чому жінки з нами?
— Щодо жінок, то заткни пельку, рогоносцю! Палитп церкви — це теж справедлива справа?
— Якби було менше церков, то не довелося б їх палити!
— Надто багато церков у золоті й сіл без хліба! Шейд підійшов до ополченців, розхвилювавшись: він
сповнився тим почуттям, яке викликали в нього необразливі лайки паризьких шоферів та італійських візників.
— Що то за хлопчина? — спитав хтось з бійців, показуючи на Головкіна. Шейда вже тут знали; напередодні його бачили з Лопесом.
— Кореспондент радянської газети.
В Головкіна були широкі вилиці, кощаве обличчя селянина готичних скульптур. Шейд, побувавши в Москві, помітив, що в росіян, переважно вихідців із села, часто бувають обличчя західного середньовіччя. "Я схожий на індіанця, цей росіянин — на хлібороба, а іспанці — на коней..."
Троє бійців, які перші вийшли з-за барикади, стояли осторонь, не виходячи на площу.
Порівняння ідеалів тривало.
— Не базікай! — гримнув офіцер-фашист.— Одна справа боротися за ідеал, коли ти даєш хропака в себе вдома, як ви, і інша — коли сидиш у підземеллі, як ми. Погляньте на себе, мерзотники! А в нас нема чого курити!
— Що-що?
Один з бійців перетнув заборонену зону. Це був юнак з НРП. З-під засуканого рукава визирала татуїровка. Під прямовисним промінням сонця його мексіканське сомбреро відкидало тінь йому під ноги, і він ішов ніби на чорному постаменті. Він простував до фашистів, наче збираючись битися, з пачкою сигарет у руці. Шейд знав, що в Іспанії не заведено простягати всю пачку сигарет, і чекав, що зробить анархіст. Він, виймаючи сигарети з пачки одну за одною, з тим самим гнівним виразом на обличчі роздавав їх фашистам; він простягав їх так, ніби це було доказом його слушності, ніби промовляючи: "Як можпа дорікати нам сигаретами! Якщо у вас, негідники, нема сигарет, то це через воєнні ускладнення, але сигарети тут ні до чого, тварюки!" Роздаючи й далі, він мовби брав у свідки вікна. Коли його пачка спорожніла, до нього приєдналися інші ополченці й теж почали роздавати сигарети.
— Як ви поясните це безглуздя? — спитав Прадас.
— Я був присутній на одному досить бурхливому засіданні бельгійського парламенту, де сталося несподіване братерське об'єднання всіх партій для скасування податку па поштових голубів: вісімдесят відсотків депутатів виявилися шанувальниками голубів. Тут така сама таємна спілка курців...
— Та ні, тут щось глибше!
Один з фашистів крикнув: "Ось ви поголені!" Це було тим більше дивно, що всі бійці ополчення давно не голилися. Але один з бійців, теж анархіст, побіг на Торговельну вулицю. Обидва журналісти не спускали з нього очей. Він на мить затримався біля барикади й сказав щось одному бійцеві. Той дістав револьвер і сердито пригрозив ним у бік фашистів. Анархіст побіг далі.
— У вас було так само? — запитав Шейд у Головкіна.
— Поговоримо потім. Цього не пояснити.
Боєць повернувся бігом з пачкою лез у руці. Він розпечатував їх на ходу. На площі стояло з десяток фашистських офіцерів. Він перейшов на крок; мабуть, не знав, як поділити леза: в нього не було стільки лез. Він замахнувся, наче хотів кинути їх, як дітям кидають льодяники, але зупинився і зрештою з ворожим виглядом віддав пачку найближчому фашистові. Інші офіцери підбігли до того, кому дісталися леза, але, почувши сміх ополченців, один з фашистів наказав їм розійтися. Цієї миті з фортеці вийшов ще один фашист, а з іншого краю площі підійшов той боєць, який діставав револьвер перед анархістом, що біг по леза.
— Усе це добре...— сказав він, міряючи очима одпого за одним фашистів. Голос у нього затремтів, і всі чекали, що він скаже далі,— ...а заручники? В мене там, у вас, сестра!
В його голосі бриніла люта ненависть. Більш ніхто не брався порівнювати ідеали.
— Іспанський офіцер не втручається в розпорядження свого начальства,— відповів один з фашистів.
Ополченці насилу почули його слова, бо саме тієї миті фашист, що вийшов останнім з фортеці, сказав: .
. — Мені треба бачити вашого командира за дорученням полковника Москардо.
— Ходімте,— сказав один з біііців.
Офіцер пішов за ним. Позаду йшли Шейд і Прадас — нпзенькі обабіч високого Головкіна,— пробиваючись крізь натовп, що дедалі зростав; це мало б вигляд недільної прогулянки, якби очі всіх так не втупилися в Алькасар.
Ернандес саме виходив разом з Негусом, Мерсері та двома лейтенантами з крамнички, коли до дверей підійшов фашистський офіцер. Він вклонився й вручив листа.