— Ну врешті-решт піде він чи ні?
— Завтра о дев'ятій годині. Перемир'я до полудня.
— Ти щось чув про дітей?
— Нічого. Наші відповідальні працівники проінструктують мого попа. І ті, хто вважає себе відповідальним, сподіватимемося, що вони не дуже ного залякають; серед анархістів с один татуйований хлопець, страшніший за самого сатану.
— Ходімо подивимося, що там відбувається. Вони мовчки пішли в бік площі Сокодовер і по дорозі помилувалися Терором Панчо Вілья, сомбреро якого вночі
виглядало ще гарнішим. Що вони ближче підходили до площі, то на вулиці панувало більше пожвавлення. Час від часу з вікон верхніх поверхів будинків стріляли рушниці й кулемет. Три місяці тому в цей самий час Шейд чув, як тут тупотіли копита невидимого віслюка і в темряві жваво грали гітаристи "Інтернаціонал", ушкваривши перед цим серенаду. Алькасар з'явився мін* двома дахами, осяяний прожекторами.
— Ходімо на площу,— сказав Шейд,— я сяду в танк писати.
В журналістів виробилася звичка залазити в танк, що звичайно стояв без використання, запалювати там свічку й писати.
Нарешті вони дійшли до барикади. Одні ополченці, ліворуч, пострілювали, інші, праворуч, лежали на матрацах і грали в карти; дехто розкішно влаштувався в плетених кріслах. З гучномовця посеред площі линула андалузька пісня. Над ними з третього поверху стріляв кулемет. Шейд підійшов до щілини в барикаді.
Безлюдна площа, освітлена дуговим ліхтарем, де колись кастільські королі верхи билися з биками, була ще менш реальна, ніж площа перед собором, і в цій суміші запаху гарива й нічної свіжості дужче нагадувала ландшафт мертвої зірки, ніж будь-яке інше місце на землі. Наче в світлі юпітерів, відкривалися азіатські руїни, арки, подряпані кулями крамниці, замкнені або полишені, розкидапі її звалені залізні стільці кав'ярні. Над будинками — величезна реклама вермуту; в темних кутках площі — ледь освітлені будки спостерігачів. Прожектори пронизували театральним світлом завулки, що збігали вгору; і в кінці завулків осяяний для смерті краще, ніж він освітлювався для туристів, навдивовижу плаский на тлі нічного неба курився Алькасар.
Час від часу з фашистського боку стрілялп; Шейд дивився на ополченців — тих, що відповідали на постріли, і на тих, що грали в карти, й запитував себе, в кого з них там, угорі, дружини й діти.
Винесені на ніч селянські ковдри, такі самі смугасті, як матраци барикад, надавали містові дивної строкатої одноманітності. На головну вулицю вийшов мул. "Опівночі, щоб усе зробити смугастим, мулів замінять зебри",— сказав Шейд. На головній вулиці, вузькій і темній, перед допотопним танком, засвічені башти броньовиків утворили невеличкі світлові плями. У вітринах модної крамниці, що біля самої площі, не було темно, і якась літня жінка в капелюшку з пір'ям, милуючись виставкою провінційних капелюшків, застигла перед шибкою, в якій відбивалися дугоиі ліхтарі, що освітлювали дим Алькасару.
Час від часу ворожа куля брязкала об броню кулеметних башт. Лопес піднявся до штабу. Шейд заліз до танка; кулеметник потіснився, посунувшись убік. Тільки-по Шейд дістав свій записник, кулеметник відкрив вогонь, за ним — броньовики й ополченці. Коли кулемет стріляє, в башті вже не почуєш жодного іншого звуку. На вулиці зчинилася страшенна метушня. Шейд вискочив з танка: невже контратака Алькасару?
Фашисти щойно пустили світлову ракету, і все місто стріляло по ній.
Розділ третій
Священик зайшов до Алькасару півгодини тому. Журналісти, керівники різних партій, які прийшли подивитися на перемир'я, ходили сюди-туди позад барикади в чеканні, коли на площі з'являться заколотники. Шейд, без піджака, збпвши маленький капелюх на потилицю, прогулювався по площі з комуністом Прадасом, радянським журналістом Головкіним та японським журналістом і через кожні півгодини косував очима на щілину в барикаді. Але на площі не було нічого й нікого, крім перекинутих догори ніжками стільців кав'ярні. Залежно від вітру, змінювалися запах смерті й запах гарива.
На розі площі й однієї з вуличок, що вели до Алькасару, з'явився офіцер. Потім зник. Площа знову спорожніла. Вона була тепер не пустельна, як уночі, при сяйві прожекторів, вона здавалася покинутою. День повертав її до життя, що причаїлося за рогом вуличок, як фашисти й ополченці.
Перемир'я вже почалося. Але площа й далі лишалася тим місцем, де не можна було уникнути обстрілу ворожих куль, тому вона здавалася зловісною.
Нарешті троє бійців наважились вийти з-за барикади. Розповідали, ніби у відбитих частинах Алькасару під башточками знайдено матраци й колоди карт — такі самі, як у ополченців на барикадах. Алькасар належав ворогові і, незважаючи на те, що частина його опинилась у руках республіканців, здавався таємничим. Ополченці знали, що за час перемир'я їм не вдасться проникнути досередини фортеці, але кожному хотілося підійти ближче. Проте вони трималися ближче до барикади й ходили гуртами.
"Вони радше ладні — і ті, і ці — битися! — думав Шейд, припавши оком до щілини між мішками, прихиляючись до брезенту, що почав нагріватися на сонці; його капелюх остаточно з'їхав на потилицю.— Наче коти!"
На протилежному боці з'явився гурт фашистських офіцерів. На тому місці, куди вийшов перший офіцер, вони розгублено зупинилися перед порожньою площею. Бійці ополчення й фашисти, прикипівши до землі, дивилися одні на одних. Із-за барикади вийшло ще кілька бійців. ПІейд схопився за бінокль.
Шейд сподівався побачити ненависть на обличчях фашистів, що їх він насилу розрізняв, але побачив скорше ніяковість, підкреслену незграбністю рухів, такою несподіваною в цих людей, одягнених у чисті офіцерські мундири. Ополченці наближалися.
— Що ти про це думаєш? — спитав Шейд у бійця, що стояв біля сусідньої щілини.
— Наші не знають, як заговорити.
Нелегко заходити в розмову людям, які протягом двох місяців намагалися винищити один одного. Не тільки заборонена зона площі розділяла їх і примушувала тупцювати — одних біля барикад, інших біля колон фортеці, а щось більше — думка про те, що коли вони підійдуть одні до одних, то їм доведеться заговорити.
Ще кілька фашистів вийшло з Алькасару, і кілька бійців полишили барикаду.