— Від полковника Москардо до його дружини.
Нараз Шейдові здалося, ніби все, що він бачив з учорашнього дня в Толедо й багато днів у Мадріді, зосередилося в цих двох людях, які з утомленою ненавистю дивилися один на одного, в запахові гарива з Алькасару, де вітер метляв клаптями диму, наче порваними прапорами над містом. Роздані сигарети й леза завершувалися тим листом так само, як і заложники, і безглузді барикади, і атаки, і відступи, і сморід забитих коней, що в ті хвилини, коли розсіювався запах гарива, здавався запахом самої землі.
Ернандес за звичкою стенув правим плечем і віддав листа одному з лейтенантів, кивнувши підборіддям у той бік, куди лейтенант мав піти.
— Несусвітній телепень,— добродушно сказав Негус. Цього разу Ернандес знизав обома плечима й з тим самим утомленим виглядом дав знак лейтенантові йти.
— Дружина Москардо в Толедо? — спитав Прадас, по-правляючи пенсне.
— У Мадріді,— відповів Ернандес.
— На волі? — запитав враженш/ Шейд.
— У лікарні.
Негус теж знизав плечима, але сердито.
Ернандес повертався до крамниці, звідки долинало клацання друкарської машинки, яке було чути виразно на притихлій під час перемир'я вулиці. З поперечних вуличок виходили собаки, яких, певне, здивувала тиша. Тупіт ніг і голоси, що їх раніше глушила стрілянина, знову заволодівали містом. Прадас наздогнав капітана й пішов поряд з ним, смикаючи себе за борідку.
— Чому ви передали листа за призначенням? Що це? Галантність?
Насупивши брови, з виглядом радше розгубленим, ніж іронічним він ішов поряд з капітаном, який уперто дивився на бруківку, де тіні мексіканських сомбреро розсипалися величезними конфетті.
— Великодушність,— відповів Ернандес, обертаючись до нього спиною.
— Ви добре знаєте цього капітана? — спитав Прадас, брови якого ще не повернулися на місце.
— Ернандеса? — відповів Шейд.— Ні.
— Що примусило його так учинити?
— А що могло примусити його не вчинити так?
— Ось це,— мовив Прадас, показавши на автомобіль, що проїздив мимо. На даху — труп бійця, так старанно прив'язаний, що було очевидно — везли тіло друга. Журналіст підтягнув кінці своєї краватки, що означало в нього сумнів.
— Часто таке стається? — спитав Головкін.
— Гадаю, нерідко. Комендант району вже доставляв такі листи.
— Він кадровий офіцер?
— Так. Ернандес також.
— Що це за жінка? — запитав Прадас.
— Річ не в ній, розпуснику! Я її не знаю, але вона вже немолода.
В юрмі ополченців ішов Терор Панчо Вілья. Шейд відчув, що Толедо, як у воєнні, так і в мирні дні, мале місто й що воно щодня зустрічатиме тут тих самих диваків, як колись зустрічало тих самих гідів і відставних військових.
— Фашисти,— сказав він,— від другої години до четвертої не нападають. Через сьссту. Не робіть надто поспішних висновків з того, що бачите тут.
Мішки з піском і смугасті матраци, майже неторкнуті з боку міста, з боку Алькасару були прорешечені, як поточене шашелем дерево. Все затягло димом. Безстороннє життя вогню тривало: в незвичній, дивній тиші урваного бою біля Алькасару спалахнув ще один будинок.
Розділ четвертий
У залі музею Свнта-Крус стояли зсунуті один до одного під прямим кутом два столи. В темряві метушилися якісь веселуни. Крізь —пробоїни в цеглі проникало проміння світла, осяваючи рушниці за плечима бійців; у іспанському запаху неочищепої оливкової олії, серед куп плодів і зелені тьмяно поблискували спітнілі обличчя. Терор Панчо Вілья сидів на підлозі й лагодив руїнниці.
Ернандес тримався дуже просто, тим більше що зі своєю сутулою фігурою він ніколи не доможеться стрункості військового; бійці з його охорони, що зайняли сусідній стіл, розігрували з себе лейб-гвардійців. Ніхто з поранених не змінив пов'язок.
— Пишаються своєю кров'ю,— півголосом сказав Прадас.
Головній і Прадас сіли навпроти Ернандеса, що розмовляв з якимсь офіцером. Капітан з плямами світла на чолі й схожому на калошу підборідді, що надавало йому схожості з соратником Кортеса, здавався людиною не іншої національності, як радянський журналіст, а людиною іншої епохи. Всі бійці були поцятковані плямами світла.
— Товариш Прадас з оргкомітету комуністичної партії,— відрекомендував Мануель.
Ернандес підвів голову.
— Я знаю,— сказав він.
— Тож чому ти, врешті-решт, передав цього листа? — спитав Мануель, продовживши розпочату розмову.
— А чому бійці роздавали сигарети?
— Ось це мене й цікавить,— пробурчав Прадас, із заклопотаним виглядом піднісши долоню до вуха; на його борідці миготів сонячний промінь.
Чи він недочував і прикладав руку до вуха, щоб краще чути? Він не тримав долоню біля вуха, а потирав його, як кіт, що вмивається. Ернандес відповів Мануелю байдужим рухом своїх довгих пальців. Звуки гучномовців, здавалося, проникали знадвору, зі сліпучого світла, крізь пробоїни в стіні, й огортали Панчо Вілья, що заснув серед рушниць під своїм незвичним сомбреро.
— Радянський товариш (Прадас перекладав, погладжуючи свій череп) каже: "У нас дружину Москардо негайно заарештували б. Я хочу зрозуміти: чому ви іншої думки про це?"
Головкін знав французьку мову я трохи розумів іспанську.
— Ти сидів у в'язниці? — спитав Негус. Ернандес мовчав.
— Я був надто юний за царату,— відповів Головкін.
— Ти брав участь у громадянській війні?
— За своїм фахом.
— Діти в тебе є?
— Нема.
— А у вас є діти? _ спитав Шейд.
— Так... були...
Шейд більше не наполягав.
— Великодушність — благородство великих революцій,— з гідністю сказав Мерсері.
— Але наші діти в Алькасарі,— сказав Прадас.
Один з бійців приніс чудову шинку з помідорами, підсмажену на оливковій олії, яку ненавидів Шейд. Негус не доторкнувся до шинки.
— Ви іспанець і не їсте оливкової олії? — спитав Шейд, якого цікавило все, що стосувалося кухні.
— Я не їм м'яса, я вегетаріанець.
Шейд узяв виделку, прикрашену гербом архієпископату.
Всі їли. В ультрасучасних вітринах музею — скло, алюміній, сталь — усе було на місці, крім кількох дрібних предметів, потрощених на друзки кулями; в шибці зіяла рівна дірочка, оточена промінцями.
— Послухай,— сказав Негус Прадасові,— коли люди виходять з в'язниці, то в них у дев'яти випадках з десяти невидющий погляд. Вони не дивляться, як люди. В багатьох пролетарів теж такий погляд. Ось що передусім треба змінити. Розумієш?