Вперше відчувши до глибини душі відособленість війни, волочачи ноги по сухій траві аеродрому, він поспішав до ангара, де чоловіки гуртом лагодили літаки.
Нічний морок спускався швидше, ніж Марчеліно, а приземлятися в пітьмі пораненим пілотам не рекомендується.
Механіки стежили за настанням темряви; в тривожній тиші вечірніх сутінків відбувалося невидиме змагання між піччю й літаком.
Підійшов Аттіньї, дивлячись на верхівки пагорбів.
— Любий Зігфріде, комуністи допікають мені,— озвався Маньєн.
Іспанці й ті. хто любив Аттіньї, називали його між собою Зігфрідом: він був білявий і гарний. Але це вперше так його назвали у вічі; він не звернув на це уваги.
— Щоразу,— сказав Аттіньї,— коли я бачу напруженість між партією й такою, як ви, людиною, котра прагне того, що й ми, мені стає дуже сумно.
Маньєн найбільше поважав серед комуністів ескадрильї Аттіньї. Він знав, що Аттіньї неприязно ставиться до Кре-фельда й Кюрца. Йому треба було поговорити з ним. Маньєн знав також, що Аттіньї нетерпеливо, як і він, чекав на Марчеліно, якого дуже любив.
— Думаю, що партія помиляється в цій справі,— сказав Аттіньї.— Але чи певні ви, що ви теж не помиляєтесь?
— Імпульсивна людина завжди помиляється, голубе мій... Він розмовляв з ним не поблажливим, а радше батьківським топом.
— Підіб'ємо підсумок...
Маньєн не бажав викладати звинувачення.
— Ви гадаєте,— все ж таки мовив він далі,— що я не знаю, як стали нападати на мене серед комуністів відтоді, відколи там Кюрц грає свою роль поліцейського.
— Він не поліцейський. Він боровся в гітлерівській Німеччині, а ті з наших, хто бореться проти Гітлера, мабуть, найкращі серед нас. Загалом ця справа абсурдна, однак тут нічого не вдієш. Але чому ви, революціонер, досвідчена людина, не підніметесь вище всього цього?
Маньєн подумав.
— Якщо ті, в чиїх лавах я повинен боротися, ті, в чиїх лавах мені подобається боротись, не довіряють мені, то навіщо боротися, голубе мій? Краще здохнути...
— Якщо ваша дитина в чомусь помиляється, то хіба ви її ненавидите?
Вперше Маньєн відчув, який глибокий психологічний зв'язок об'єднує найкращих комуністів у їхній партії.
— Хайме в літаку? — спитав він.
— Так, передній кулеметник. Ніч наставала дедалі швидше.
— Наша м'якосердість,— вів далі юнак,— і навіть наше життя — дрібниці на цій війні...
— Еге ж. Але коли ваш батько помиляється...
— Я не сказав: ваш батько, а сказав: ваша дитина.
— Ви маєте дитину, Аттіньї?
— Ні. А ви маєте, правда ж?
— Так.
Вони ступили кілька кроків, не спускаючи очей з неба, вистежуючи Марчеліно. Маньєн знав, що Аттіньї збирався щось сказати:
— Ви знаєте, хто мій батько, товаришу Маньсті?
— Так. Саме тому...
Ескадрилья знала: Аттіньї (це був псевдонім) приховував, що його батько — один з фашистських ватажків у його країні.
— Дружити,— сказав він,— не означає бути зі своїми друзями тільки тоді, коли вони мають рацію, а й тоді, коли вони помиляються...
Вони піднімались до Сембрано.
Маяк був напоготові, всі вільні автомобілі стояли довкола злітного поля, їм наказано було засвітити фари при першому ж сигналі.
— Треба засвітити зараз же! — мовив Маньєн.
— Може, ти маєш слушність,— сказав Сембрано,— але я волію зачекати. Якщо нагрянуть фашисти, то нема потреби освітлювати для них аеродром. І взагалі я волію вичікувати.
Маньєн знав, що Сембрано не хотів запалювати світла через свою забобонність; тепер майже всі льотчики були забобонні.
Вікна були відчинені. До війни о цій порі начальник аеродрому пив віскі. Ніч пізнього літа піднімалася з усієї землі.
— Світло! — крикнули всі троє в один голос. Почувся благальний сигнал літака.
Проміння маяка простяглося між короткими смугами світла автомобільних фар у порожнє поле. Маньєн з настовбурченими вусами збіг по сходах, Аттіньї подався слідом за ним.
Унизу всі дивилися на небо. Досі ще ніхто не бачив літака, але тепер, стежачи за звуком, усі побачили, як літак розвертався на посадку. В свинцевому небі, яке з кожного хвилиною дедалі темнішало, плив силует машини, ніби вирізаний з паперу, оточений голубим ореолом, виразний, як пам'ятник на тлі ртутного освітлення.
— Горить зовнішній мотор,— почувся чийсь голос.
Літак збільшувався; він перестав кружляти, приземляючись. Його крила, що витяглися в одну лінію, розчинялись у темряві поля; морок скупчувався біля самої землі. Тепер
усі погляди прикипіли до невиразної плями кабіни, за якою хижим звіром мчало голубе полум'я, паче з величезного автогенного паяльника. Здавалося, літак ніколи не долетить до землі: літаки з мерцямн падають повільно.
— Бомби! — пробурчав Маньєн, притримуючи окуляри обома руками.
Тієї миті, коли літак торкнувся землі, кабіна й полум'я зблизилися, мов для відчайдушного рукопашного бою. Кабіна пірнула в полум'я, полум'я почало звиватися, припало до землі, знову здійнялося вгору — літак перекинувся.
Точний, як смерть, повз них промчав санітарний фургон. Маньєн стрибнув у нього. "Пелікани", що побігли стрімголов, тільки-но літак почав сідати, тепер метушилися довкола широкого й прямого полум'я, відкидаючи тіні вусібіч, наче шппці колеса. Полум'я й далі не досягало до кабіни, освітлюючи її тремтливим і безбарвним вогнем. Здавалося, ніби люди в літаку були приклеєні кров'ю до кабіни, що розкололася навпіл, наче яєчна шкаралуща, "пелікани" відривали їх обережно, як відривають пов'язку від рани, напружено прислухаючись до загрозливого запаху бензину. Поки вогнегасники поливали вогонь, льотчики в скупченні тіней відносили вбік поранених і вбитих товаришів; у цьому трупному освітленні здавалося, що живі мерці стережуть мерців непорушних.
Трьох поранено, трьох убито — серед них Марчеліно — всього шестеро; бракувало одного кулеметника — Хайме, який вийшов з літака останнім, виставивши вперед тремтливі руки й спираючись на товариша: в нього перед очима вибухнула розривна куля. Сліпий.
За руки й ноги льотчики занесли мерців до бару. По них приїде фургон. А що куля влучила в потилпцю Марчеліно, то на ньому майже не було крові. Незважаючи на трагічну непорушність очей, що їх ніхто не наважився закрити, незважаючи на мертвотне світло, обличчя в Марчеліно було гарне.