Ця тема викликала роздратування в Маньєна, вона вже просто йому обридла...
Енріке взяв його під руку — такий жест цього паруб'яги здивував Маньєна. Він поділяв комуністів на людей рішучих, з вдачею військових і жалісливих; і тепер він зніяковів, що до жалісливих мусив віднести цього високого й дужого, як Гарсіа, здорованя, який уже встиг повоювати на п'яти громадянських війнах. Одначе Маньєп помітив, що ці губи мек-сіканської статуї часом відкопилювалися так само, як вони відкопилюються в торговця килимами.
Чого вимагає Управління громадської безпеки? Щоб троє німців більше й ногою не ступили на аеродром. Крефельд, на думку, Маньєна, підозріла людина й водночас, до речі, нездара; кулеметник, який відрекомендувався інструктором, не вмів стріляти з кулемета, а коли Карлич покликав його допомогти йому полагодити кулемет, мусив сам це зробити. Історія Шрайнера трагічна, він, безперечно, не впнен. Але що вдієш, він повинен перейти в протиповітряну оборону.
— Розумієте, Енріке, чисто по-людському це прикро, але в мене нема ніякої вагомої підстави відмовити управлінню в його вимогах. Я не комуніст, отже не можу послатися на те, що в цьому разі підкоряюся своїй партії. Добрі стосунки між авіацією, Управлінням громадської безпеки й розвідкою мають надто велике практичне значення для нас нині, коли ми діємо спільно. Я не можу вчинити інакше, бо це означало б, що я розігрую з себе впертюха. Ви розумієте, що я хочу сказати.
— Треба було б їх залишити,— сказав Енріке.— Партія відповідає за них... Ви добре розумієте, що коли їх вивезуть звідси, то це буде для всіх їхніх товаришів визнанням підозри. Зрештою, не можна підозрювати людей, які багато років були ирекрасними активістами.
Кулеметник палежав до партії комуністів, Маньєн не належав до неї.
— Я певен, що Шрайиер не винен, але річ не в цьому. Ви маєте відомості паризької секції німецької компартії, ви вірите цим відомостям; дуже добре, поклопочіться про цих людей перед урядом. Я ж не знаю жодної деталі розслідування й не стану легковажно, на власний розсуд розв'язувати питання, яке може матп такі серйозні наслідки. Тим більше що ці люди — ви самі це знаєте,— як льотчики нікуди не годяться.
— Можна було б улаштувати обід, де я привітав би вас від імепі іспанських товаришів і де ви привітали б німецьких товаришів... Мені сказали, що в ескадрильї є люди, настроєні вороже до німців, з деякими націоналістичними схильностями...
— Я не бажаю виголошувати тости за людей, які інформують вас таким чином.
Шанобливість, з якою Маньєн ставився, якщо не до особи Енріке (він його зовсім не знав), то до його роботи, ще більше роздратувала його. Маньєн бачив, як формувалися батальйони П'ятого полку. Це були загалом найкращі батальйони ополчення; всю народну армію фронту можна було перебудувати за цим зразком. Вони розв'язали проблему — головну — революційної дисципліни. Отож Маньєн вважав Енріке одним з найкращих організаторів іспанської народної армії, але він був певен, що цей серйозний, обережний, старанний хлопець не зробив би того, що він його просив зробити.
— Партія обговорила це питання й вважає, що їх можна залишити,— озвався Енріке.
Маньєн знову став у войовничу позу часів боротьби між соціалістами й комуністами.
— Даруйте. Для мене інтереси революції дорожчі за інтереси комуністичної партії.
— Я не якийсь маніяк, товаришу Маньєн. Колись я навіть належав до троцькістів. Сьогодні ж фашизм став предметом експорту. До того ж сам він експортує готові вироби: армію, авіацію. Я вважаю, що за цих умов конкретний захист того, що ми хочемо захистити, лягає тепер передусім не на плечі світового пролетаріату, а, звісно ж, на плечі Радянського Союзу й комуністичних партій. Сто російських літаків принесли б для нас більше користі, ніж п'ятдесят тисяч ополченців, які не вміють воювати. Отже, бути з партією означає діяти з нею беззастережно: партія — це блок.
— Еге ж. Але російських літаків нема тут. Що ж до ваших трьох... товаришів, то коли комуністична партія відповідає за них, хай вона сама звернеться до управління або забере їх до себе на службу. Я не маю нічого проти.
— Одне слово, ви хочете, щоб вони пішли з аеродрому?
— Так.
Енріке випустив руку Маньспа.
Тепер вони вийшли на світло, що падало з вікон будинків. Індіанське обличчя комісара знову виринуло з темряви, і Маньєн, руку якого відпустив Енріке, стоячи трохи віддалік від нього, міг краще його бачити. Маньєн згадав одну фразу, що її колись виголосив Енріке перед ним і про яку він був забув: "Для мене один товариш з моєї партії важить більше, ніж усі Маньєни й усі Гарсіа в світі".
— Розумієте,— знову заговорив Маньєн.— Я знаю, що таке партія: я належу до однієї слабкої партії — лівих со-ціалістів-революціонерів. Коли натискають на вимикач, то всі лампи повинні засвітитися водночас. І тим гірше, коли деякі лампи не зовсім досконалі; і до того ж великі лампи засвічуються погано... Отже, партія передусім...
— Ви їх залишите? — спитав безбарвним тоном Енріке радше для того, щоб показати, що він не збирається натискати на Маньєна, ніж видатися байдужим.
— Ні.
Комісара цікавили більше рішення Маньєна, ніж його психологія.
— Salud! — сказав він.
Важко було щось удіяти: Маньєн організував цю авіацію, підшукав людей, постійно ризикував життям, десять разів без найменшого на те права прикривався фірмою, якою керував; але він не був їхній. Він не належав до їхньої партії. Його слово важило менше за слово кулеметника, нездатного демонтуватп кулемет; і цей чоловік, чию роботу й ділові якості він так шанував, наважився, щоб відстояти честь свого товариша по партії, вимагати від Маньєна повестпся по-дитячому. І все це могло захищатися. "Потрібні лампи в кожній кімнаті". І все ж таки це був Енріке, який організував найкраще іспанське військо. А він, Маньєн, схвалював вислання Шрайнера. Справа є справа, і нема чого дошукуватися справедливості.
Тепер усе довкола огорнула нічна темрява.
Та все ж таки Маньєн приїхав до Іспанії не задля несправедливості...
Пролунали далекі постріли.
Яким смішним видавалося все це селяпським юрбам, які втікали зі своїми віслюками із сіл, що горіли!