— Я згоден, що нам слід зробити для них усе можливе, але треба взяти Алькасар і перекинути ополченців до Тала-вери. Все ж таки дайте можливість цим негідникам здатися. Якомога швидше починайте переговори. Ми можемо цим зайнятися й самі, через дипломатичний корпус.
— Вони просять священика. Його можна підшукати в Мадріді.
— Священика? Гаразд. Ми безпосередньо звернемося до коменданта. Дякую.
Лопес повернувся.
— Жінки в льохах через літаки,— сказав один із солдатів.— Ну, самі розумієте, наших жінок тримають біля конюшень, там, де й нас тримали. їхні жінки, звісна річ, у іншому місці. В нас стояв нестерпний сморід. У манежі закопано з тридцяток трупів, зовсім неглибоко, до того ж кінські кістки, погано очищені від м'яса. Я вам скажу — просто жах! Трупи — це ті, хто хотів здатися. І ось ми сидимо, розумієте, під нами ті, що спочивають у землі, а вгорі ті, що розстелили простирадла на подвір'ї перед конюшнею, коли пролітав літак... Ми боялися літака, адже він скидав згори бомби на нас, але ми й раділи... Тож вони й розпростерли простирадла.
— Хто це зробив? Цивільні гвардійці?
— Ні, солдати. А ті не заважали. А відтак, коли літак полетів, заскрекотіли кулемети. Наші падали на простирадла хто куди. Потім прийшли гвардійці й забрали простирадла. Простирадла вже були не білі!.. Вони тягли їх за ріжки, наче носовички. Ось тоді ми й подумали, що й на нас чекає те саме, і на свій страх і ризик стрибнули...
— Не знаєш, вони не вбили капрала Моралеса? — почувся чийсь голос.— Він мій брат. За своїми поглядами він схилявся до соціалістів.
Солдат не відповів.
— Розумієш,— утомлено мовила жінка,— вопи всіх убивають.
Коли Лопес вийшов з комендатури, зі школи поверталися діти з портфелями під пахвою. Він ішов, розмахуючи руками, з неуважливим поглядом і ледь був не вступив у чорну калюжу; якийсь анархіст зупинив його, ніби Лопес міг розчавити поранену тварину.
— Обережніше,— сказав анархіст і додав шанобливіше: — Кров лівих.
Розділ п'ятий
Половина "пеліканів" спали на лавах бару. Друга... Бортмеханіки були на своїх постах. Четверта частина пілотів і кулеметників хтозна-куди запропастились. Маньєн запитував себе, як він зможе запровадити бодай якусь дисципліну, не вдаючись до примусу. Незважаючи на їхні хвастощі, недисциплінованість і позерство, "пелікани" билися один проти сімох. Іспанці Сембрано — теж; Бреге з "Куатро-В'єн-тос" і Хетафе — також. Усі вони втратили понад половину свого складу. Багато з найманців, серед них Сибірський, просили дозволу воювати без зарплатні один місяць з двох, щоб не втрачати ні грошей, ні братерства. "Святий Антоній" сумнішав з кожним днем і далі повертався навантажений сигаретами, біноклями, грамофонними платівками. Літаки, що вилітали без винищувачів (звідки було взяти винищувачі?), пролітали через Сьєрру завдяки досвітковим сутінкам, своїй обережності, битві, що велась десь-інде, і поверталися — якщо поверталися — зрешечені. В барі споживання спиртних напоїв росло.
Всі, хто раніше спав на лавах, і Скалі з таксою Раплагі походжали по терасі бару, наче полонені. І хоч чоловік з годинником, схожим на бомбу, не прийшов оголосити час, усі знали, що літак Марчеліно ще не повернувся. Зараз у нього лишалося бензину щонайбільше на чверть години.
Енріке, один з комісарів П'ятого полку, який називав себе мексіканцем, ходив з Маньєном по льотному полю. За ними сідало сонце, і "пелікани" бачили, як вуса Маньєна, що світилися в його останньому промінні, стирчали з-за тотемного профілю комісара.
— Власне, скільки у вас залишається літаків? — запитав комісар.
— Краще про це не говорити. Як регулярна авіація ми перестали існувати... І ми все ж таки ще чекаємо пристойних кулеметів. Чого зволікають росіяни?
— А чого зволікають французи?
— Гаразд, облишмо це. Найголовніше, що тут можпа вдіяти. Як правило, я проводжу нічне бомбардування або роблю ставку на хмарність. На щастя, наближається осінь...
Він підвів очі: ніч обіцяла бути ясною.
— Тепер я передусім цікавлюсь погодою. Ми — партизанська авіація. Або ми отримаємо авіацію з-за кордону, або ж загинемо смертю хоробрих. Щось я забув. Ага, скажіть, що то за дивна пригода з російськими літаками, які прибули до Барселони?
— Позавчора я був у Барселоні. Бачив у одному відчиненому ангарі гарний літак; скрізь на ньому — червоні зірки, на хвості — серп і молот, з усіх боків — написи, спереду — слово "Ленін". А російське "И" (він написав його пальцем у повітрі) схоже на перевернуте іспанське "ЇМ". Зрештою я підійшов ближче й упізнав літак вашого Негуса...
Маньєн знайшов на англійському ринку особистий літак імператора Хайле Селасіє. Досить швидкісний літак, з великим запасом бензину, але ним важко правувати. Під час одного польоту його було пошкоджено, після чого відіслали на ремонт до Барселони.
— Тим гірше. А навіщо це маскування?
— Хлоп'яцтво, чаклунська витівка, щоб привабити справжні російські літаки? А може, коли добре подумати, й провокація...
— Тпм гірше. А як справи у вас?
— Налагоджуються. Але повільно.
Енріке зупинився і, діставши з кишені план формування бригади, спрямував на нього кишеньковий ліхтарик. Ніч насувалась.
— Усе це фактично здійснено.
Це була приблизна схема штурмових батальйонів. Маньєн згадав сарагоських ополченців, що йшли на фронт без набоїв, відсутність телефону майже на всьому Арагонському фронті, про санітарну допомогу, яку замінював спирт або йод, принесений жінками Толедо...
— Ви запровадили дисципліну?
— Так.
— Примусом?
— Ні.
— Як це вам удалося?
— Комуністи дисципліновані. Вони підкоряються секретарям осередків, підкоряються військовим делегатам; часто це ті самі люди. Багато з тих, хто справді хоче боротися, йдуть до нас саме через схильність до справжньої організації. Раніше наші були дисципліновані тому, що вони комупісти. Тепер багато стають комуністами тому, що вони дисципліновані. В нас у кожній військовій частині досить багато комуністів, які дотримуються дисципліни й роблять усе для того, щоб і решта дотримувалися; вони складають міцне ядро, довкола якого згуртовуються нові кадри, а потім ті своєю чергою утворюють ядро. Врешті-решт до нас приходить у десять разів більше людей, свідомих того, що в нас можна вести корисну антифашистську боротьбу, ніж ми спроможні їх прийняти... До речі, я хотів би поговорити з вами про німців...