За моєї пам'яти глибокий бір, що межував з Балабами, відійшов з кільометр на південь, зате розрослись овочеві сади, розділені живоплотами, що їх звали у нас "бгіжами". Це був роматичний закуток романтичних людей, чого вони самі не знали. Це був закуток легендарного Ляша, якого "нечиста сила довела до банти", тобто він повісився... Це був закуток чорнокнижника діда Юхима, якого також "звело з розуму", бо він прочитав "цілу" Біблію і "знався із самим нечистим". Тут оперувала відома "відьма" баба Татяна, яка "уміла врочити" і "відбирати коровам молоко". Тут було багато інших незвичних людей і між ними "Хоть Довгий", який довгими осінніми вечорами міг годинами оповідати про всі ті дива, після чого нам, дітям, не легко було вийти вечором надвір за своїми потребами без супроводу матері, озброєної оджогом.
Мій дід Уліян, подібний на Льва Толстого, з його довгою бородою, одягнений у довгу білу сорочку, підперезану ремінцем, а в свято червоним поясом, не належав до ніяких чарівників. Він був просто дід Балаба. Середній господар, який мав пару непоказних шкапин, кілька "хвостяк" худоби, з пів тузина овець, кількоро веприків і щось з того дробу, як кури та гуси. Його дерев'яна біленька хата була поділена сіньми на "велику хату" з піччю й Банкіром, де жила родина і на "хатину", де жив сам дід. Насупроти хати був мурований з каменю хлів із шопою, а далі в саду, за перелазом, була клуня. Довкруги був садок і город, а посеред двору росла велика шовковиця, яка кожного літа обсипалася чорними ягідьми, а до того, вона виконувала службу вішака, на якому вішали коси, кушки, козубці, шлеї, а ще до того діти лазили по ній до схочу за ягідьми, або просто, щоб "побути високо" .
Дід овдовів, здається, 1907 року і залишився з трьома дорослими дітьми — найстаршою дочкою Марією, сином Макарем і наймолодшою дочкою Настею — моєю матір'ю... Яка народилася тут шістьдесят шість років тому... І вийшла заміж "на Гуци" за мого батька, коли їй було двадцять три роки, що вважалося тоді "старою дівкою" і за вдівця, що вважалося мало не ганьбою.
Годі тепер сказати, що спричинилося до такого мало гонорового одруження моєї мами, в кожному разі, не кохання, бо видали її "за нього", як казали "силою", як за господаря... Бо моя мама не була господарсько заложена. Це була мрійниця, неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й тілі. Вона могла жити з ласки сонця і щедроти землі, як кожна ластівка. Таємнича мова таємничого кутка Балаби формувала її істоту і хоча її силою втиснуто в рямці матеріяльних вимог життя, вона не скорилася з цим до самої смерти. її одруження не можна вважати щасливим. Між моїми батьками не відчувалось гармонії.
Але чому мій, раціонально заложений батько, настирливо захотів одружитися з такою іраціональною дружиною, сказати не легко. Тим більше, що за нею він не дістав ніякого віна, що в той час могло вважатися явищем незбагну-тим, а для такого господарського духа, яким був він, непояснимим. Можна допускати, що цей родовий, з діда й прадіда, мужик був таки ранений стрілою амура, спровокованого на такий злочин чарами русявої Балабівни "з-за рову". Казали, що вона потрапила гарно витанцьовувати на музиках різні танці і дзвінко виспівувати по гаях веснянки, заквітчуючись віночками з живих квітів і вбираючись у вишиванки з пишними уставками та із справжніми червоними коралями. Що для такого незграби, яким був Олексій Гуца із Запоріжжя, який за життя ледве чи зробив пару танечних кроків і знав лиш що корчувати ліс, бити ломом каміння, косити грабками збіжжя та різати трачку — могло показатися недосяжною фантазією щастя, за що він міг пожертвувати спокоєм всього життя. Що на ніжній мужицькій мові значило: "бо нею шарпало, як тим віхтем соломи"... Не входячи в особливі деталі, що ця філософія хотіла конкретного сказати.
Це було місце моїх батьків, дідів і прадідів. Тут вони родилися, тут росли, тут любилися, тут одружувались і тут вмирали. І тут також, у великій мірі формувалось і моє дитинство, вигріте теплом і диханням моєї матері і мого бала-бівського сонця.
Ніколи й ніхто з нас не міг подумати, що це закинуте
за горами і лісами зачароване місце знайдуть одного разу
чужі незнані нам люди, яким ми нічого злого не зробили, що
прийдуть вони сюди не по своїй волі і пустять з огнем і ди-
мом ці наші скромні хатки й повітки. Самі не знаючи, нащо
й пощо вони це роблять. v
А для мене це було фатальним memento mori, — пам'ятай за смерть. І не так за смерть, як смертельну розлуку. Щось тут для мене скінчилося. І, мабуть, назавжди. Одного разу мені щось таке снилося: висохле русло водоспаду, що спадає від цієї садиби вниз до яру, де була річка, яка також висохла. Так.
Заросли шляхи тернами На тую країну. Мабуть, я її навіки, Навіки покинув.
Тим часом у доктора Мартинюка готовились до свята. Особливо святодіяли пані. Пеклося і варилося, а церемонія печення пасок та крашения крашанок вивершувала це дійство. Після чого великий стіл в їдальні нагадував виставу спокусливих ласощів так, що малий Богданко ледве міг втриматись, щоб не поласувати з того і не впасти в гріх, поки не приїде отець Кульчинський і кількома помахами свого кропила не оберне це в дозволене яствіє і питіє.
Звичайно, в Дермані це свято "празників празник" манас-тирська і приходська церкви були всю ніч освітлені і набиті народом. За совєтів це було заборонене... А тепер ніби знов дозволено, але тільки за дня, що зменшувало містерійність ритуалу. Всі ночі були тепер під знаком бога Марса і втручатися туди з християнськими пасками не було безпечно.
Та все таки рано-вранці, коли світало, святилися паски, ходилося довколо церкви з хресним ходом і на всі боки троєкратно христосувалось. Лишень, коли люди верталися з церкви, хтось пустив качку, що "йдуть німці!" Всі кинулись в розтіч і пройшло досить часу, поки це втихомирилось, бо ніяких німців не появилося.
Розговіння відбулось у мирі. Ми з Танею дістали чимало запрошень на цю оказію, але зісталися в доктора. Решту наших друзів обіцяли навідати за наступних днів. Для мене це було перше таке свято вдома за останні пару десятків років. Бувало на заході Европи це проходило досить буденно, а минулого року це святкувалося "на Грабнику" за гратами в Рівному.