Улас Самчук
НА БІЛОМУ КОНІ
З почуттям любови, дружби й пошани — Тані
І я поглянув: і ось кінь білий, а що сидів на нім, — мав лука.
Апокаліпсис
І в'їде князь лицар яскравий, У Київ на білім коні.
Зореслав
Це рядки з модного вірша молоді мого покоління тридцятих років, який передруковували в календарях і деклямували на патріотичних імпрезах.
Здебільша це втікачі або вигнанці, які перебували в Празі чеській, вчилися по високих школах і належали до організацій, засадничо контрольованих Організацією українських націоналістів. Організацією студентів була Студентська академічна громада, до якої також належав і я.
Нас було кілька сотень з загальної хількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс.
Ми готувалися до "великого зриву", жили "духом героїчного минулого" — історичного козацтва, античної Греції, кля етичного Риму, Европи Окциденту. Зудар двох гострих, фанатичних протилежностей комунізм-націоналізм визначав наш світогляд.
"Четверта ґраната для ката, А п'ята собі!"
"В шинелі сірій вмерти від гранати" ...
"Щоб Бог пі слав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання" ...
— ідеали не лишень поетів Стефановича, Ольжича чи Олени Теліги, а мотто нас усіх.
І жили ми винятково насторожено... Засадничо у нас не було приватних інтересів, невтральних розваг, побутових проблем, навіть справжніх мешкань, ми перебували мов би на двірці і чекали, "коли виб'є наша година і заграє сурма", щоб рушити в похід і перемогти.
Тим часом ми йшли від поразки до поразки. "Пацифікація і ревіндикація" у Польщі, ліквідація України Хвильового, розгром за Карпатами, нарешті, "простягнута рука старшого брата" і "возз'єднання". Удар за ударом!
Виховані на ударах, ми були на них загартовані . .. Це було в програмі наших операцій, ми їх чекали. Але ось несподівано, на початку сорокових років, ще один удар: сливе за одну ніч не стало нашої ОУН, а на її місці постали "мельниківці-бандерівці".
Заносилося на трагедію. Гамлетівське "бути чи не бути" зависло в повітрі. Особливо так здавалося мені. Для більшости моїх компатріотів це виглядало майже нормально — видовище, перегони, екзальтація. Ще вчора "друзі" — сьогодні "становище", "засадничість", "глибокі поміж нами межі". Сортувалися чисті і менш чисті, стягалися фронти, у Академічній громаді, у студентському домі на Альбертові, по каварнях, по приватних мешканнях — завзятюшД суперечки.
Мені в цій атмосфері було тісно, душно, соромно. Відчуття нової поразки, головне моральної, було гостре. Так. "Бували войни й військовії свари: Ґалаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї — було добра того чимало" ... Але це ж історія. Або минула революція, юність, романтика, отаманщина, "безхребетні соціялісти", "м'якотілі опортуністи" ... Ми ж "горді лицарі непереможного духа", гартовані досвідом, випалені огнем ідеалізму, злиті тілом і духом в "непереможні когорти" ... Стільки фраз, стільки фраз!..
І враз отаке!
Емісари цього двоподілу, цих "глибоких між нами меж" ходили від хати до хати, від душі до душі, "виясняли положення", намовляли приєднатися. Приходили й до мене. Двоє дуже молодих студентів .. . Вказували на приклади інших — "більшовики-меншовики", "сталіністи-троцькісти", "вибір сильніших", нездалість старого проводу. У відповідь я, звичайно, твердив, що ми ніякі більшовики-меншовиви, а щось зовсім інше, маємо інші завдання, що нас дуже не багато, проти нас дуже багато і дробитися на фрагменти...
Я прекрасно розумів, що мої аргументи, у таких випадках, ніякі аргументи, що тут не логіка, а психологія, але я не мав сили повторювати знані трафарети про "вибраних" і "сильних", знаючи прекрасно, що це лишень порожні фрази.
Що ж залишалося? На думку мого компадра Олега Ольжича, залишалося одне: боротьба. Таки підбір кращих! Джунґлі, ніцшеанство, сталінізм, нацизм, донцівство. Цього, мовляв, вимагає життя.
Можливо, що й так, можливо, справді природа не терпить глузду, але чому тоді ми "гомо сапієнс", чому держави, імперії, закони, порядок, уряди, парламенти? Ні і ні! Тут щось не те.
Тут щось далеко не те. Це ніяке ніцшеанство, а це скорше кочубеївство, махнівство, і хто зна які ще прикмети нашої гордої козацької раси, але про це годі тепер говорити. І чи варто говорити про це взагалі, чи є це тема? Не можна переставити засадничі побудники думання людини, не можна замінити основні клітини системи біології. Це теза, антитеза без синтези.
У кожному разі, для мене це удар, трагедія, безнадія, але я почуваю себе в повній ізоляції. Я безнадійна, зникаюча меншість. Ніхто не захоче слухати мої "дефетистичні" мудрощі, я свідомий свого приречення. Тут стільки героїзму, боротьби, тріюмфів, а мої ради "зійтися, говорити, договоритися, вирішити". Що за міщанські чесноти.
Всі мої товариші швидко "визначалися" і "вибирали фронти . Для мене це невиразна ділема. Дякуючи Ольжичеві, більшість нашої молоді залишається на старих позиціях, тобто при мельників-цях. Повний скепсису, протесту, невдоволення, я вибрав таки Ольжича. Не з переконання, що ці ліпші, а з нехоті до подібних бунтів засадничо. На мою думку, це брак політичного принципу.
Живемо насторожено і в русі. Передчуваються великі події. У червні 1938 року, на запрошення Евгена Онацького, їду до Риму. По дорозі затримуюсь у Відні. Місяць пізніше вертаюся до Праги, щоб одразу вирушити на Закарпаття, де я гостив у о. Юрія Станинця в селі Онігово. Місяць пізніше уже в Празі, але в жовтні знову вирушаю на Закарпаття, до Хусту, об'їжджаю цілу країну з промовами від Січі, переживаю цілу карпатську епопею, потрапляю до угорського ув'язнення в Хусті, 20 березня 1939 року, сливе чудом, вириваюся з в'язниці, через Будапешт, виїжджаю до Відня. Жінка моя Маруся залишилася в Хусті, де чекала на евакуацію. У в'язниці дістав хворобу шлунка; на запрошення мого приятеля Ґюнтера Ґерофке, їду до Бойтена на німецькому Горішньому Шлезьку. Звідти їду до Пряшева, з наміром помогти щось Марусі. З Пряшева знов до Відня, щоб у червні опинитися в Празі. За цей час вернулася з Хусту також Маруся, ми не маємо ні мешкання, ні роботи, живемо у Марусиного брата Юрія Зоця. Маруся дістає тимчасову роботу в аптеці на Мораві, їдемо на Мораву. Місяць пізніше телеграма від Ольжича — їхати до Берліну. У Берліні, у пансіоні "Барбаросса" на вулиці Кляйста, зустрічаю початок війни.