Але все таки було б дуже печально, коли б, наприклад, замість "Київ, Брест-Литовське шосе, 78.86", де мешкає один з наших київських друзів і де ми маємо намір зупинитися, та сталося щось гірше. Але геть з такими думками! Уся моя дорога від самої Праги, через усі границі була успіхом, чому б це урвалося аж тепер? Вірити чи не вірити в приречення? Вірити, коли нема іншого виходу.
І я справді вірив, багато років . .. Вірилося, завжди вірилося, не було сумніву. "За рік у Києві", "побачимось у Києві", "зустрінемось у Києві". Скільки це років повторялося? Коли я відходив з свого мешкання у Празі — відходив до Києва, їхалося не до Берліну, а до Києва, не до Кракова, не до Варшави, а до Києва. І невже аж тепер мало б статися інакше? Ніколи!
Це переконання було таке всеобіймаюче, що коли ми виїжджали з Рівного, ми ані на хвилину не сумнівалися, що наша подорож мала б бути неуспішною, ми про це ні разу не говорили, а як думали, то лишень самі з собою, не надаючи цьому великого значення. І щойно аж тут, на цьому останньому етапі, нас почало непокоїти вагання ... Але вже не було повороту, нема назад, є тільки вперед.
Нарешті, здається, саме те останнє приречення — контроль, на що вказує більше скупчення машин і сповільнення руху. Дорога помітно хилиться вниз, інколи треба зупинятися і чекати, нерви починають грати, очі гіпнотизують мрячний простір, у якому гудуть мотори, поблискують сяйва прожекторів, поволі наближається понтоновий міст, і вже видно рухливі силюети військових жандармів у сталевих шоломах, мокрих гумових плащах із бляхами у вигляді коцюби на грудях, вони поблискують електричними ліхтариками та зупиняють машини. Крок за кроком наближаємося до них, наші особисті посвідки напоготові, переднє вікно нашої машини відчинене, я вже готовий до розмови.
В'їжджаємо на міст і зупиняємося... Миттю до нашої шиби нахиляється велике мокре червоне обличчя в шоломі, і ми чуємо енергійний, гострий запит:
— Габен зі папіре?
— Яволь! — вирвалось у мене автоматично в тон запиту.
— Льос! — чуємо згори той самий голос, а рука в шкіряній рукавиці махнула ліхтаркою в напрямі сходу.
Неповторна мить! Наша машина, здається, підстрибнула від захоплення і побігла в морок за іншими. Сам не знаю, звідки взялося в мене те категоричне "яволь", але це було воно, що нас вивезло. Чверть секунди вагання значило б катастрофу.
А так ми — у Києві, це ось сосни Святошиного, поміж ними вехтенькі дачі, а той он трамвай забіг на цю останню зупинку від самого Хрещатика. А я здіймаю капелюх і мовчазно вітаю трамвай разом зо всім іншим, що бачать очі. І я вже не знаю, як це назвати, але в кожному разі моя дорога, яка почалася у липні 1924 року, переможно скінчилася. За цей час наша плянета зробила сімнадцять орбітних кружлянь, за цей час зірвалась друга світова війна, впало дев'ять держав, на схід послано сто тридцять дивізій... І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в'їхати до цього древнього града моїх предків.