Чи надовго — невідомо, але поки що так є. Була в Ки-балюків, не застала його вдома, але говорила з його дружиною. Те саме. Зустріла Андрія М. — він тількищо приїхав, але цей повний підозріння. Можливо, це заспокоєння, щоб люди перестали боятися і залишили обережність. Це його особисте враження. Не знаю, все можливе, але поки що спокійно. Приїджай... А там, як щось — так ми знов виберемось на виправу"... А далі йшли господарські вправи, прикметні для тих днів: "Уласику, треба замінити на сало, або на масло ті рушнички, — вони у тебе в куфрі. У Рівному зараз дуже з цим трудно. Грошей не хотять орати. Передай пані Марусі, що дріжджі можна дістати тільки за яйця. Вісім десятків за пачку. На жаль, у нас не було стільки яєць і тому не могла їх купити. Оцту також нема. Передаю тільки трохи капусти і огірків"...
Таке реалістичне посланіє надало мені відваги і я вирішив вертатися до Рівного. Свято Благовіщення у середу 7 квітня ми ще відсвяткували цілою Мартинюківською родиною на їх хуторі. Видавалося довкруги мирно, ніяких татарських вістей... Ми гостювали, фотографувалися, а на другий день старий Михайло вимостив воза і не кваплячись, господарським кроком, ми поїхали до моєї Каносси. З тією тільки різницею до Каносси справжньої, що я не думав наслідувати імператора Генриха IV і просити у кого-будь вибачення.
У Рівному справді виглядало ідилійно, але поза Рівним творилися діла пекельні. Мій нотатник з 13 квітня стереотипно каже: "Вдома застав купу листів. Довідався в редакції, що оголошено конкурс на статтю про вигоди, які має український нарід від звільнення від большевизму. Нагорода: два тижні подорожі по Німеччині і німецькі споживчі картки. Сьогодні довідуюсь, що минулими днями Дермань навідала карна експедиція. Запалили село від сходу і полудня".
Там же в редакції я зустрів Андрія Мисечка. "Під секретом" він мені признався, що був "у лісі". І багато там бачив. І був весь захоплений. Ми стояли з ним в коридорі редакційної будови, де було зложено багато роль газетного паперу. — Цей папір, — казав він, має піти також до лісу. Там організують видавництво. Бракує тільки вас. Повірте мені... Там склади зброї, амуніції, харчів... А настрій — горою. Ось тільки москалі і німці розторощаться, а тоді прийде наш час. Українська армія стоїть напоготові.
На ці його ентузіястичні інформації, я йому відповів: — Знайте, пане Андрію... У наш час не рекомендується сповідатися про те, де я був і що робив.
— Але ж, Уласе Олексовичу. Ви про це мусите знати, — казав він.
— Ніхто про це не мусить знати. Ані ваша рідна мама, — відповів я на це.
— Але ж ми маємо до вас довір'я, — боронився він.
— Тут справа не в довір'ю, а в засадах конспірації. Це не є забавка. Це гра зі смертю.
Прекрасні, щирі, наївні хлопці, для яких загравання з огнем творило особливу насолоду... За що багато з них поплатилися життям... А в тому також і сам Андрій Мисечко.
Надходило свято Великодня і нас знову кликали до Дер-мання. Мовляв, наша там присутність спричиниться до від-пруження настрою, витвореного після останньої навали карних відділів... Вже в середу напередодні Страстей за нами заїхала підвода з Дерманя і ми поїхали. Розуміється, і на цей раз я мав в кишені відрядження Apia, який мене прекрасно розумів і йшов мені завжди на руку.
Була дивна погода. Суха, майже гаряча з рвучкими схід-німи вітрами. Дороги висохли і почали вкриватися пилюгою. По городах починалися весняні роботи. Потрібно було дощу.
У Дермані першим моїм бажанням було довідатись, що там накоїли наші напасники... Виявилось, що це був мадярський відділ гонведів з осідком в Шумську, завданням якого було знищити групу наших партизан, розташованих у Дермані. Постраждав від цього куток Балаби, той самий, де я минулого року мав аварію з моїм автом і де бавився на весіллі моєї братанки Ганни. Знищено садибу мого діда Уліяна, місце уродження моєї матері. Напад стався раненько, люди ще спали, зовсім несподівано. Мадяри підійшли від Бущенсь-кого лісу, зупинилися на взгір'ю перед селом і відкрили по селу кулеметний огонь. Люди зривалися зі сну і в паніці втікали, хто куди міг. Опісля мадяри ввійшли до села і запалили вздовж передпілля всі будови. Згоріло чотирнадцять садиб зо всім їх майном, інколи навіть з худобою. З людей забито одну жінку і мого двоюрідного брата Андрія Рудого, який, як казали, намагався бігти насупроти напасників, щоб пояснити, що в селі не було ніяких партизан. По дорозі його було скошено з кулемета.
Вигляд цього пожарища робив на мене особливе враження. Я був там сам. Довкруги не видно нікого з людей. На місці деревяних будинків лежали купи згару... У різних місцях сторчалн димарі і печі. Було сухо, вітряно, передвеликодний четвер.
Я довго стояв на пожарищу, де родилась моя мама. Тут ще стирчало кілька обгорілих дерев, високий мурований димар і широка піч з великим припічком... Але тут же трохи збоку, якимсь чином уціліла ще одна хата, побудована видно пізніше, яка стояла майже ціла з розбитими вікнами і тепер залишена. Вона належала, здається, комусь з моїх двоюрідних братів. На цілому цьому великому пожарищі це була одинока споруда, залишена огнем. А поза цим, все тут пояснювалось одним словом: кінець. Тут закінчилась одна, нікому не знана, старовинна епоха. Тут жив ще один довгий, глибокий, старий рід людський, на краю великого старого села, під великим сосновим бором, який виводив свій початок від якогось незнаного, таємного Балаби. Згодом тут постав цілий "куток', люди, що тут жили, мали різні прізвища, але ціле село знало їх лишень, як Балаби. Куток Балаби, "там за ровом від Запоріжжя".
Це був найглухіший закуток далекого від великих доріг села Дерманя. Сюди, правда, доносились дзвони з високої ма-настирської дзвіниці, сюди легко долітали птахи з далеких стависьк Лебедщини, але сюди не легко було доїхати звичайним возом, запряженим звичайними кіньми. Дороги були вузькі, глибокі, круті. Вимагалося уміння керувати кіньми і доброго гальмування коліс воза. Чисельні стежки розходились звідсіль на всі боки садами, гаями, ярами і по них, звичайно, ходилося, куди було треба.