Ісус же спитав його: "Як тобі на ім’я?" "Легіон!" — відповів той, багато бо бісів увійшли в нього. І вони благали його, щоб він не велів їм іти в безодню. А було там велике стадо свиней, що паслося на горі. І демони просили його, щоб він дозволив їм увійти в них. І він дозволив їм. Вийшли ті демони з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро, та й потонуло. Від Луки. гл. 8/30-33/
ЧАСТИНА ПЕРША
І
У перерві перед останньою лекцією Василь Мороз сидів на передостанній лавиці першого ряду і старанно повторяв "Центральний край". Перед ним стоїть ще п’ять лавиць, і на першій з них сидить двоє дівчат. Одна з них зветься Ала.
Андрій Книш, прозваний "білим кликом", з вихрястим на чолі рудуватим волоссям, з блискучими, повними бісиків очима, стоїть за Василем, смикає його за лікоть і шепче: "Алочка!"
Василь не звертає на це уваги. Обома долонями закрив вуха, приплющив очі. Він не хоче нічого чути й нічого бачити. В його уяві "Центральний край": Москва, Ярославль, Твер, Волга, Ока — городи, "замєчатєльниє торговлєй", і ріки, "ізобілующіє водами", темні, дрімучі бори — далекі, широкі, зелені чи білі простори.
Але Андрій — цей дідько, цей збиточник — скубає і скубає його то за рукав, то за волосся, і все те саме: — Алочка! Василю! Алочка!
— Геть! — виривається з Василя сердито, але він не підриває від книжки погляду, хоча Андріїв шепіт на нього діє, і він виразно вичуває, що його щоки горять і, напевно, червоніють. Йому соромно і разом боляче.
— Геть, кажу тобі! — викрикує Василь. Але Андрій ще швидше замолов: "Алочка, Алочка, Алочка.." Це чує майже ціла кляса, і навіть сама Ала на передній лавці помітно почервоніла.
Василь раптом хапає чорнильницю, що стоїть перед ним, і жбурляє нею в Андрія. Але той встигає ухилитися, чорнильниця летить та вдаряє в карту Європейської Росії, що висить за катедрою на стіні.
Удар був міцний і щирий. Чорнильниця розсипається на кусники, карта оздоблюється кількома, повними експресії, чорними місцями, і найбільше з них геть чисто змазує Центральний край, що над ним так старанно працює Василь Мороз.
Кляса ахнула. Шум раптом замовк. Всі встали. Сидів тільки Василь, що широко відкритими очима дивився на свій вчинок і не міг промовити слова. — Це ти! — викрикнув він і несамовито кинувся на Андрія. Андрій зірвався, Василь за ним, хлопці Андрія притримали, і Василь, з нестрнмом хижака, впав на свою жертву.
На помості з диким япчанням вертівся спліток двох хлопців, над ними купчились розогнені учні, з карти Росії повільно стікали чорні сльози в коридорі дзвонив дзвінок. Двері відчиняються — і на порозі з глобусом у руці з’являється точний, грізний Афоген Васильович Левицький — учитель історії й географії, а одночасно директор Канівської міської двоклясової школи.
Товстий, круглий, на коротких ногах, оздоблений блискучою лисиною, з вічно горіючими синіми очима, у свойому незмінному віцмундирі і з тим глобусом у правиці, він нагадує бога-громовержця.
Картина, яка встала перед його бистрим, звичним, учительським зором, своїм розмахом і ефектом переходила межі всіх, до цього часу знаних такого роду явищ, і Афоген Васильович вибухнув зі всією, йому властивою, силою: "Ето что."
Чистий, дзвінкий, високий тенор Афогена Васильовича одним звуком втишує бурю. Учні метнулись на свої місця. На спустілій середині кляси червоні, розпатлані і засапані стоять Василь з Андрієм. Афоген Васильович робить кілька бистрих кроків, минає обох хлопців, і його зір впирається в карту Росії.
— Кто ето сдєлал? — падає чітке, виразне і убійно рішуче питання.
І глибока, мов океан, мовчанка була на це відповіддю. І сталося неймовірне: Андрій і Василь спочатку один на одного поглянули, потім обидва підходять і з лютим плачем кричать: "Це я!"
— Брешеш! — кричить на Андрія Василь і вже готовий знов кинутись на нього. — Це я!
— Ти сам брешеш! Всі бачили, що це я! — злісно реве Андрій.
— За дверь! За дверь! Оба! После урока явіться у меня в канцелярії! — виривається з уст директора, а глобус Землі в його правиці накреслює в повітрі несподівані й різкі лінії. Хлопці з місця кидаються до дверей, а Афоген Васильович, звільнившись від земної кулі, схвильовано і грізно заходив по клясі між рядами лавиць.
— Прахвости! — повторяв він при кожному звороті, підходив до карти, дивився повними гніву очима, дмухав на плями. — Прахвости! Вони не тямлять, що такої карти не дістанеш тепер за ніякі гроші. Хто це зробив? — звернувся він до всієї кляси.
Глибинна, непрозорна мовчанка. На нього дивиться пара тузенів[1] зніяковілих очей, але нічиї уста не ворушаться. Афоген Васильович своїм товстим куцим пальцем тикнув на першого учня: — Мироне! Хто це зробив?
Мирон трагічно заскоченнй. Він зривається, і його маленькі, темні очі швидко заморгали. — Я… Я… Я! Я… нєт… Я нічого… Я ходив до вітру…
— Нос витрі! — командує директор. — Врать ти умєєш, а вот паслушаєм, чтоти скажеш нам о Центральном крає.
"Вклепався", — подумав його сусід по лавиці, вдоволений, що саме в цей момент не він, а Мирон попав на зуб. Мирон уже стоїть під фатальною картою, його перелякані очі чогось на ній шукають, уста тремтять, голос затинається, а слова, що він їх силує вийти назовні, якось зриваються і тікають назад.
— Центральний край… Центральний край — ето центральний край Європейськой Росії… — І став.
— Знаєм! Дальше! — невмолимо жене у прірву бідного Мирона чіткий тенор Афогена Васильовича. — Что там імєєтся?
— Там імєєтся… Там єсть большой город Москва… Ето большой, замєчатєльний своєй торговлєй ґород…
— Ти всьо тарґовать! — перебиває його директор. — Із какіх губерній?
— Курская! — непевно наважується Мирон.
— Сам ти Курская. К тому єщо ворона, — цвигає його директор.
— Воронєжская… — бурмоче Мирон і тикає пальцем по карті.
— Нє пачкай єйо! — крикнув різко директор, і Мирон відірвав палець, ніби від гарячого, зовсім не помітивши, що він дійсно розводив далі чорнильні плями. Долоня його вже чорна. Від схвилювання Мирон підтирає ніс, і кляса вибухає реготом. Під носом у нього з’явились чорні, товсті вуса. Це вплинуло навіть на лютого Афогена Васильовича, що негайно посилає Мирона на місце і викликає того, що найбільше реготався — Миронового сусіда Зарудного.
Страница 1 из 142 Следующая Последняя »