— Так було б краще,— відповів я.
— Але ж, Гамфрі, подумайте, людина помирає, наш ближній — і в останню годину біля нього нікого нема.
— Можливо.. — сказав я.
— Так, можливо,— погодилась вона,— бо ми не знаємо напевне. Тільки якщо він справді помирає, то це жахливо — отак його покинути. Я собі ніколи цього не пробачила б. Ми повинні щось зробити.
— Можливо...— сказав я знову.
Я чекав і всміхався подумки: от тобі й жінки — турбується навіть про Вовка Ларсена! А де ж її турбота про мене, подумав я про того, кого вона не так давно не пускала й поглянути на палубу?
Мод була досить прониклива, щоб розгадати зміст моєї мовчанки. Але й відверта вона була не менше.
— Ви повинні піти туди, Гамфрі, й розшукати його,— сказала вона.—А якщо ви схочете посміятися з мене, то я вам дозволю і не буду гніватися.
Я слухняно підвівся й рушив до берега.
— Будьте обережні! — гукнула вона мені навздогін.
Я махнув їй рукою з півбака і скочив на палубу. Підійшовши до трапа в кают-компанію, я гукнув униз. Вовк Ларсен озвався, а коли він став підніматися трапом, я звів курок револьвера. І весь час, поки ми розмовляли, я держав зброю напоготові, хоч він не зважав на те. Виглядав він так само, як і тоді, коли я його бачив останнє, але був похмурий і мовчазний. Ті кілька слів, що ними ми перекинулися, навряд чи можна назвати розмовою. Я не допитувався, чому він не сходить на берег, а він не питав, чому я не приходив на судно. Він сказав, що з головою в нього вже все гаразд, і я тоді, не розбалакуючись, пішов із судна.
Мод з видимою полегкістю вислухала моє повідомлення, а коли ми незабаром побачили дим, що здіймався над камбузом, вона й зовсім повеселіла. Другого й третього дня ми теж бачили дим над камбузом, а іноді на юті показувався й сам Ларсен. Але більше нічого. На берег він ні разу не потикався. Ми знали це, бо ночами ще вартували. Ми сподівалися, що він ось-ось утне якусь штуку, покаже себе, так би мовити. Його бездіяльність дивувала й бентежила нас.
Так минув тиждень. Ми думали тільки про одне: про Вовка Ларсена. Його присутність тяжко гнітила нас. Страх не давав нам нічого робити, хоч діла в нас було подостатком.
Але наприкінці тижня дим перестав здійматися над камбузом, і Ларсен не з’являвся більше на юті. Я помітив, що Мод знову занепокоїлася, однак чи то вона боїться, а чи, може, з гордощів не хоче більше просити мене. Зрештою, що я міг їй закинути? Вона мала на диво альтруїстичну вдачу, та й була ж вона жінка! Та мене й самого мучила думка, що ось чоловік, якого я збиравсь убити, помирає, всіма покинутий, дарма що зовсім поруч є люди. Він мав рацію: моральні принципи людей мого кола були дужчі за мене. Я ніяк не міг переступити через той факт, що він має руки, ноги й тіло, подібні до моїх.
Отож я не став чекати, поки Мод пошле мене вдруге. Побачивши, що в нас кінчається запас згущеного молока й мармеладу, я сказав, що йду на шхуну. Я помітив, як Мод захвилювалася. Вона навіть пробурмотіла, що можна обійтися без них і що йти задля цього не варто. І як раніше вона розгадала мою мовчанку, так тепер вона розгадала справжній зміст моїх слів і зрозуміла, що я йду на шхуну не задля молока й мармеладу, а заради неї, щоб угамувати її тривогу, якої — і вона сама те добре знала — не пощастило їй приховати.
Я видерся на палубу і, ззувши черевики, тихенько пішов далі в самих шкарпетках. Цього разу я не став гукати Вовка Ларсена. Обережно спустившись у кают-компанію, я побачив, що там нема нікого. Двері до його каюти було зачинено. Спершу я хотів був постукати, а потім, згадавши, по що нібито прийшов сюди, вирішив узяти зразу харчів. Намагаючись не стукати, я підняв ляду люка і поклав її осторонь. Шафа з одежею була в тій самій коморі, і я, скориставшись із нагоди, взяв дещицю з білизни.
Вийшовши з комори, я почув якісь згуки в каюті Вовка Ларсена. Я причаївся й напружив слух. Дзенькнула клямка. Я мимоволі сахнувся вбік. Припавши за столом, я вихопив револьвера й звів курок. Двері розчинилися, і на порозі каюти став Вовк Ларсен. Мені ще ніколи не траплялося бачити на обличчі в людини такий глибокий, безнадійний розпач, як я вгледів на обличчі у Вовка Ларсена — цього мужнього, дужого, непохитного чоловіка. Наче жінка, заломив він руки, підняв догори кулаки й застогнав. Розтуливши кулака, він провів долонею по очах, ніби змахував павутиння.
— Боже! Боже! — хрипко простогнав він і в безмежному розпачі знову труснув над головою стиснутими кулаками.
Це було жахливо. Я весь тремтів, поза спиною мені побіг мороз, на чолі виступив піт. Навряд чи в світі є страшніше видовище, як бачити дужу людину безпорадною і зломленою.
Але силою своєї надзвичайної волі, її безмірним напруженням Вовк Ларсен помалу опанував себе. Він весь аж здригавсь у тій боротьбі з собою. Здавалося, він ось-ось упаде й заб’ється в конвульсіях. Лице його кривилось і тіпалося в тих зусиллях заспокоїтись; от він ще раз, не витримавши, підніс стиснуті кулаки над головою, застогнав, важко зітхнув і схлипнув. Тоді врешті взяв себе в руки. Можна було подумати, що переді мною знову колишній Вовк Ларсен, хоч у його рухах і відчувалась якась кволість і нерішучість. Він рушив до трапа зовсім наче такий самий, як я звик його бачити, і все ж навіть у самій ході його ледь помітна була та кволість і нерішучість.
Тепер мені стало страшно за себе. Відкритий люк був якраз у нього на дорозі, а побачивши його, він здогадається, що я тут. Мені не хотілося, щоб він застукав мене, як боягуза, що причаївся долі. Було ще не запізно. Я швидко підвівся і мимохіть став у войовничу позу. Але Вовк Ларсен не помічав ні мене, ні відкритого люка. Перше ніж я стямився і встиг зрушити з місця, він пішов просто на люк і вже заніс одну ногу над отвором. Та коли він, опускаючи ногу, відчув, що під нею порожнеча, в ньому раптом прокинувся давній Вовк Ларсен. Вже падаючи, він напружив свої тигрячі м'язи, перестрибнув через отвір і, простягши вперед руки, упав по той бік люка на груди й живіт. Потім ураз підтяг ноги і відкотився далі, але попав саме на мої припаси, що лежали біля відкладеної ляди.