З його обличчя я побачив, що він ураз усе зрозумів. Та не встиг я збагнути, що ж саме він зрозумів, як він насунув ляду на люк, закривши комору. Тоді я здогадався: він думає, що я там, унизу. Він сліпий — сліпий, як кажан. Я стежив за ним, затамувавши віддих. Він квапливо подавсь назад до своєї каюти. Я бачив, як його рука торкнулася дверей на цілий дюйм убік від клямки, але потім зразу намацала її. Для мене це була добра нагода втекти. Я навшпиньки перейшов кают-компанію і піднявся на палубу. Ларсен повернувся, тягнучи важку морську скриню, й насунув її на люк. Цього йому здалося замало, і він притяг другу скриню та поставив її на першу. Потім він зібрав мої харчі й білизну і поклав усе це на стіл. Коли він рушив до трапа, я відсунувсь убік і тихенько перекотився через палубу рубки.
Ларсен зупинився на трапі і, напівзасунувши люк до кают-компанії, сперся руками на ляду. Він стояв нерухомо, втупивши застиглі очі кудись уперед, на бак.
Я стояв за якихось п’ять футів від нього, просто перед його очима. Мені стало аж моторошно. Я почував себе якоюсь примарою-невидимцем. Я помахав рукою — він, звичайно, нічого не побачив; та коли тінь від моєї руки впала йому на обличчя, я помітив, що він відчув її! Його обличчя раптом насторожилося — він, видимо, намагався оцінити й зрозуміти нове відчуття. Він знав, що воно викликане чимсь зовні, що його почуття сприйняли якусь зміну в оточенні, але що саме змінилося, він не міг збагнути. Я завмер з піднесеною рукою; тінь зупинилася. Ларсен став поволі повертати голову туди й сюди, то до сонця, то в тінь, певно, щоб переконатися, що він сприймає тінь і світло.
Я, своєю чергою, силкувався збагнути, як це йому вдається сприймати таку невідчутну річ, як тінь. Звісно, коли йому відібрало зір не до решти, коли зорові нерви його ушкоджені лиш частково, то це річ проста. Коли ж ні, то пояснення тільки одне — він відчуває шкірою різницю в температурі, коли на його обличчя падає тінь. А може — хто знає? — він угадував присутність предмета, якого не бачив, отим самим звісним "шостим чуттям"?
Не захотівши далі розгадувати, звідки падає тінь, він піднявся на палубу і пішов на бак швидко й рішуче, аж я здивувався. Та все ж і тепер у його ході ледь відчувалась непевність. Але я вже знав, у чому річ.
Мені стало смішно й прикро водночас, коли я побачив, як Вовк Ларсен, наткнувшись на мої черевики, підняв їх і поніс до камбуза. Я ще лишився подивитись, як він розпалює вогонь і варить собі їсти. Потім я скрався до кают-компанії, забрав мармелад і білизну, прослизнув назад повз камбуз, зійшов на берег і роззутий подався додому, щоб розповісти про все Мод.
РОЗДІЛ XXXIV
— Дуже погано, що "Привид" утратив щогли. А то ми могли б на ньому вибратися звідси. Як ви гадаєте, Гамфрі?
Я збуджено схопився на рівні й почав ходити туди й сюди:
— Ай справді, й справді...
Мод дивилася на мене, і очі її сяяли надією. Вона так вірила в мене! І думка про це подвоювала мої сили. Я пригадав слова Мішле 27: "Для чоловіка жінка — те саме, чим була земля для її легендарного сина: досить йому було впасти й торкнутись губами їй до грудей, як він знов набирався сили". І вперше я по-справжньому зрозумів чудовну правду цих слів. Хіба ж зі мною робилось не те саме? Хіба Мод не була для мене невичерпним джерелом сили й відваги? Досить мені тільки подивитись на неї, як я знову почуваю себе дужим.
— Це можна зробити, таки можна,— міркував я вголос.— Що можуть люди, те можу й я; і якщо навіть вони досі ніколи не робили такого, то я все ж зроблю.
— Що саме? Ради бога, що? — допитувалася Мод.— Кажіть же, не дражніть мене! Що ви можете зробити?
— Не я, а ми,— поправився я.— Що зробити? Не більш не менш як поставити щогли на "Привиді" й вибратися звідси.
— Гамфрі! — скрикнула вона.
І я відчув таку гордість за свій задум, наче його було вже здійснено.
— Але як же це зробити? — запитала вона.
— Не знаю,— відповів я.— Я тільки знаю, що маю тепер силу й можу зробити все, що завгодно.
Я самовпевнено всміхнувся — мабуть, занадто само-впевнено, бо вона опустила погляд і на мить замовкла. Потім зауважила:
— Але ж там капітан Ларсен...
— Сліпий і безпорадний,— не довго думаючи, відповів я, ніби відкинув його вбік, як соломинку.
— А його страшні руки! А як він стрибнув через відкритий люк — ви ж самі розповідали мені!
— Ну, то ви мусите пам’ятати також, як легко я вислизнув від нього,— весело відповів я.
— Втративши черевики.
— Бо ж не могли вони самі, без моїх ніг, утекти від Вовка Ларсена.
Ми обоє засміялися, а потім без жартів заходились розробляти план, як поставити щогли на "Привиді" й повернутися до великого світу.
Я ще пам’ятав, хоч і досить невиразно, шкільну фізику, а за останні кілька місяців набув деякого практичного досвіду з механіки. Однак мушу визнати, що, коли ми пішли до "Привида" роздивитися ближче, яка робота на нас чекає, і я загледів величезні щогли у воді, мені й руки впали. З чого починати? Якби хоч одна щогла стояла, то на неї можна б почепити талі. Але ж тут не було нічогісінько. Це ж однаково, що підняти самого себе за вушка від чобіт. Я знав принципи дії підойм, але де знайти опору?
Грот-щогла, п’ятнадцять дюймів завтовшки в основі й шістдесят п’ять футів завдовжки, хоч і надломлена, важила, як я прикинув, щонайменше три тисячі фунтів. А фок-щогла була ще грубша за неї й важила, певно, добрих три з половиною тисячі фунтів. З чого ж мені починати?
Мод мовчки стояла поруч мене, а я накидав у голові схему такелажної двоноги, що її моряки звуть "ножицями". Проте, хоч морякам вона відома давно, я на Острові Зусиль винайшов її наново. Коли зв’язати кінці двох стеньг, а потім їх підняти й закріпити на палубі так, щоб вони утворювали ніби перевернену римську цифру V, то матимемо до чого причепити талі. До перших талів, у разі потреби, можна приєднати й ще одні. А на шхуні ж є ще й брашпиль.
Мод побачила, що я знайшов раду, і погляд її потеплів.
— Що ви збираєтеся зробити? — спитала вона.
— Обрубати снасті! — відповів я, показуючи на поплутані кодоли, що звисали за борт.
О, як тішили мене самого ті рішучі слова: "Обрубати снасті!" Ну хто б міг уявити собі такий матроський вислів на устах Гамфрі Ван-Вейдена кілька місяців тому?