Та не знав я, яка це неймовірно тяжка робота — одному взяти рифи на трьох вітрилах. Пливучи весь час за вітром, я не відчував його справжньої сили, але тепер, повернувши проти нього та спізнавши цілу його несамовиту лють, я вжахнувся мало не до розпачу. Вітер паралізовував усі мої зусилля, виривав з рук парусину, в одну мить нищив те, що мені вдавалося зробити за десять хвилин неймовірної натуги. До восьмої години я встиг узяти тільки два рифи на фоку. До одинадцятої діло не посунулось ні на крихту далі. Мої пальці були в крові, нігті позаламувалися до живого м’яса. Від болю й знесилля я плакав у темряві — тільки нишком, щоб не почула Мод.
Зневірившись, я кинув спроби взяти рифи на гроті й вирішив лягти в дрейф під самим зарифленим фоком. Три години пішло в мене на те, щоб підв’язати спущені грот та клівер, і тільки о другій ночі, напівмертвий з утоми, я зрозумів, що нарешті домігся свого. Зарифлений фок робив те, що треба. Шхуна трималася круто до вітру, не виявляючи нахилу підставляти хвилі борт.
Я виголоднів страшенно, та даремно Мод силкувалася нагодувати мене. Я куняв з повним ротом, засинав, не донісши їжі до рота, і збентежено прокидався з ложкою в ще піднятій руці. Я був такий сонний і безпорадний, що Мод мусила підтримувати мене на стільці, аби хитавиця не скинула мене додолу.
Не пам’ятаю, як я дістався від камбуза до каюти. Певно, Мод відвела мене туди, мов сновиду. Чи довго я спав,— не знаю, але прокинувся я в своїй каюті, роззутий. Було поночі. Я весь був як побитий, не міг поворухнутися, а коли торкнувсь укривала своїми обдертими пучками, то аж скрикнув з болю.
Очевидячки, ще не ранок, подумав я і, заплющивши очі, знову заснув. Я й не здогадувався, що проспав цілий день і що то була вже друга ніч.
Потім я знову прокинувся, й чогось мені вже не спалося. Черкнувши сірника, я глянув на годинника. Він показував дванадцяту годину. А я ж був на палубі до третьої години ночі! Спершу я спантеличивсь, але відразу зрозумів, у чому справа. Не диво, що мені вже не спалося: я ж проспав двадцять одну годину! Хвилинку я лежав, прислухаючись, як іде "Привид", як плещуть хвилі і як гуде вітер на палубі, а тоді повернувся на другий бік і таки доспав спокійно до ранку.
Встав я о сьомій годині. Мод у кают-компанії не було, і я вирішив, що вона в камбузі варить сніданок. Вийшовши на палубу, я переконався, що "Привид" тримається дуже добре під своїм клаптем парусини. У камбузі в печі горіло, кипів чайник, але Мод не було й там.
Знайшов я її в мисливському кубрику, біля койки Вовка Ларсена. Я глянув на цю людину, що скотилася нагло з найвищих життєвих вершин у безодню і опинилася в домовині ще за живоття, тобто зазнала гіршої долі, ніж сама смерть. Щось нове з’явилося в застиглих рисах його обличчя. То був спокій. Мод подивилась на мене, і я все зрозумів.
— Його життя згасло під час бурі,— сказав я.
— Але він усе одно живий,— відповіла вона впевнено.
— Сила його була надмірна.
— Так,— сказала вона,— але тепер вона вже не сковує його. Дух його вільний.
— Авжеж, тепер дух його вільний,— погодивсь я і, взявши її за руку, вивів на палубу.
Тієї ночі буря почала вщухати, тільки так само повільно, як і була наростала. Вранці другого дня, після сніданку, коли я підняв наготовлене до похорону тіло Вовка Ларсена на палубу, вітер ще був свіжий і хвиля висока. Палубу раз у раз захлюпувало водою. Раптовий подув так накренив шхуну, що планшир завітряного борту заривсь у воду. Вітер свистів, аж завивав у снастях. Стоячи по коліна в воді, я зняв шапку.
— Я пам’ятаю тільки одну частину поховальної відправи,— сказав я.— А саме: "Тіло ж нехай прийме море".
Мод глянула на мене здивовано й обурено. Але я згадав сцену, що її свідком був колись, і той спогад владно вимагав від мене поховати Вовка Ларсена саме так, як він поховав свого помічника. Я підняв ляду з люка, і тіло в парусиновому завої ногами наперед упало в море, а чавунний тягар, прив’язаний до нього, потяг його вниз. Воно зникло.
— Прощай, Люцифере, гордий духу! — прошепотіла Мод тихо-тихо, і її слова потонули в свисті вітру. Я бачив, як ворушаться її уста, і швидше відгадав, ніж почув, що вона сказала.
Коли, чіпляючись за планшир, ми пробирались назад на ют, я ненароком глянув на море з завітряного боку. Ту мить "Привид" саме підкинуло на високій хвилі, і я дуже виразно побачив миль за дві-три від нас невеличкого пароплавика. Він то з’являвся на хребті хвилі, то провалювався знову, прямуючи просто на нас. Пофарбований він був на чорне. Мені пригадалися розповіді мисливців про їхні браконьєрські виправи, і я здогадався, що перед нами дозірне судно митниці Сполучених Штатів. Я показав на нього Мод і чимшвидше потяг її на ют, де не так заливало водою. Залишивши Мод там, я кинувся вниз до сигнальної шафи, але згадав, що, опоряджуючи "Привид" забув подбати про сигнальні фали.
— А нам і не треба подавати сигнал біди,— сказала Мод.— Досить їм побачити нас, і вони зрозуміють.
— Ми врятовані,—сказав я спокійно і урочисто, а потім, стримуючи хвилю буйної радості, додав:― Сам не знаю, чи радіти мені, чи ні....
Я глянув на неї. Наші очі вже не боялися зустрітись. Ми потяглись одне до одного, і я сам не зчувся, як обняв Мод та пригорнув до себе.
— Чи я повинен?..— спитав я.
І вона відповіла:
— Та зовсім і не повинен... Але так приємно було б почути!..
Її уста зустрілися з моїми, і за якимсь химерним збігом мені пригадалася сцена в кают-компанії "Привида", коли вона, поклавши мені пальці на уста, промовила: "Тс-с..."
— Дружинонько, ти жіночко моя! — промовив я ніжно, гладячи вільною рукою їй плече, як роблять усі закохані, хоч і не вчаться того ні в якій школі.
— Мужу мій! — сказала Мод. Якусь мить вона дивилась на мене, потім її тремтячі повіки опустилися, і вона, щасливо зітхнувши, пригорнулася до моїх грудей.
Я глянув на пароплав. Він був уже близько. З нього спускали шлюпку.
— Ще поцілунок, моя кохана! — прошепотів я.― Ще один поцілунок, поки вони не підійшли...
— І не врятували нас від самих себе,— докінчила вона, всміхаючись так чарівно й лукаво, як ще ніколи,— бо то було лукавство кохання.