— Але куди ж ділися ваші щогли?
— Підіть погляньте на ті талрепи,— сказав він, показуючи туди, де мали б бути грот-ванти.
— Їх перетято ножем! — скрикнув я.
— Не зовсім,— засміявся він.— Це було зроблено хитріше. Придивіться краще.
Я придивився. Талрепи були підрізані якраз настільки, щоб могли держати ванти, але досить було вітрові як слід шарпнути вітрила — і вони неминуче мали розірватися.
— Це кок примудрився! — знову засміявся він.— Я знаю, хоч і не спіймав його на цьому. Якоюсь мірою він розквитався зі мною.
— Ну й молодець Магрідж! — вигукнув я.
— Так, те саме і я подумав, коли щогли полетіли за борт. Тільки тоді слово "молодець" застрягло у мене в горлі.
— А що ж ви робили, коли все це коїлося? — спитав я.
— Все, що від мене залежало, можете бути певні. Але за тих обставин це було небагато.
Я повернувся ще раз глянути на роботу Томаса Магріджа.
— Мабуть, я сяду погріюся на сонці,— мовив позад мене Вовк Ларсен.
В голосі його бриніла ледь помітна нотка фізичної кволості, така дивна для мене, що я хутко скинув на нього оком. Він нервово водив рукою по обличчю, наче змахував павутиння. Я сторопів. Все це таке не схоже було на Вовка Ларсена — того, що я знав.
— Ну, а як ваша голова? — спитав я.
— Болить часом, як і перше,— відповів він.— Здається, і зараз починається.
Посидівши трохи, він ліг на палубі. Потім перевернувся на бік, підклав одну руку під голову, прикриваючи другою обличчя від сонця. Я стояв і здивовано дивився на нього.
— У вас добра нагода, Гампе,— сказав він.
— Не розумію,— збрехав я, хоч добре зрозумів його.
— О, що тут незрозумілого,— додав він тихо, немов засинаючи.— Я в ваших руках — це ж те, що ви хотіли.
— Ні,— заперечив я,— мені хотілося б, щоб ви були за кілька тисяч миль звідси.
Він тихенько засміявся і нічого більше не сказав. Він не поворухнувся, коли я пройшов повз нього і спустився в кают-компанію. Піднявши ляду на люці, я хвилинку недовірливо дивився вниз, у темряву комори. Я вагався — спускатися чи ні? Що, як він тільки прикидається? Ще, чого доброго, попадешся, як щур у пастку. Я потихеньку піднявся трапом і глянув на Ларсена. Він лежав, як і доти. Тоді я знову спустився в кают-компанію, але, перше ніж стрибнути в комору, вкинув туди ляду з люка. Принаймні не буде чим закрити пастку. Та все те було зайве. Я набрав мармеладу, галет, м’ясних консервів і такого іншого, скільки міг донести, і знову закрив люк.
Вийшовши на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен навіть не поворухнувся. Блискуча думка набігла мені. Я скрався до його каюти й забрав револьвери. Іншої зброї я ніде не знайшов, хоч ретельно обшукав і решту три каюти й ще раз спустився до мисливського та матроського кубриків. А на камбузі я забрав усі кухонні ножі. Потім я згадав про великого складаного ножа, якого капітан завжди носив при собі. Я підійшов до Ларсена й заговорив до нього — спочатку тихо, тоді голосніше. Він не рухався. Тоді я обережно витяг ножа йому з кишені й зітхнув полегшено. Тепер у нього не залишалося ніякої зброї, щоб напасти на мене здалеку, а я тим часом був добре озброєний і міг завжди дати відкоша, коли б він надумався схопити мене своїми страшними горилячими руками.
Я наклав у кавник і сковороду частину роздобутого припасу і, прихопивши ще яку посудину з буфету кают-ком-панії, залишив Вовка Ларсена на залитій сонцем палубі, а сам зійшов на берег.
Мод досі спала. Я розклав багаття (зимової кухні ми ще не збудували) і гарячково почав готувати сніданок. Він був уже майже готовий, коли я почув, що Мод підвелася й прибирається. І ось, коли все було готове і кава поналивана, запона на дверях прогорнулась і вийшла Мод.
— Так не чесно! — замість привітання сказала вона.— Ви ж погодилися, що варити буду я...
— Це я тільки один раз,— почав я виправдуватись.
— Обіцяйте, що більше не будете! —засміялася вона.— Поки, звичайно, вам не набридне моє нехитре вариво.
Радий, що вона ні разу не глянула на берег, я так вдало підтримував веселу розмову, що вона й не помічала, що п’є каву з порцелянової філіжанки, що їсть підсмажену сушену картоплю, намащує мармеладом галети. Але довго так тривати не могло. Раптом на обличчі її проступив подив. Вона завважила й порцелянову тарілку, і незвичайний сніданок. Окинула все пильним поглядом, тоді глянула на мене й поволі повернула обличчя до берега.
— Гамфрі!
І знову, як і раніше, в очах її заблимав давній невимовний жах.
— Невже він?..— промовила вона тремтячим голосом.
Я кивнув головою.
РОЗДІЛ XXXIII
Весь день ми чекали, що Вовк Ларсен зійде на берег. Довгі години тяглись у нестерпній тривозі. Щохвилини то одне, то друге з нас кидало погляд на "Привида". Але Вовк Ларсен не з’являвся. Він навіть ні разу не вийшов на палубу.
— Мабуть, у нього знову заболіла голова — сказав я.— Він лежав на юті, коли я його залишив. Він може пролежати там цілу ніч. Либонь, треба мені піти подивитися.
Мод звела на мене благальний погляд.
— Нічого не бійтесь,— умовляв я її.— Я візьму револьвери. Ви ж знаєте, що я забрав із судна всю зброю.
— А його руки! Ті страшні, сильнющі руки! О Гамфрі, я боюсь його! — скрикнула вона.—Не ходіть, прошу вас, не ходіть туди!
Вона благально поклала свою руку на мою, і серце мені забилося швидше. Напевне, ту мить усі мої почуття можна було прочитати в моїх очах. Люба, мила жінка! Як по-жіночому вона мене тримала й просила! І та жіночність була мов роса й сонце для моєї мужності, пожива й джерело нової сили. Я ладен був уже обняти її, як тоді серед табуна котиків, але подумав і стримався,
— Я не буду ризикувати, — сказав я.— Тільки гляну на палубу й подивлюся, що він там робить.
Вона поважно стиснула мені руку і відпустила мене.
Місце, де лежав Ларсен, уже порожнювало. Він, очевидно, зійшов униз. Ту ніч ми з Мод вартували по черзі, бо хто ж його знав, що надумає Вовк Ларсен. Він був запевне здатний на все.
Ми чекали його другого дня й третього, але він не показувався.
— Це в нього той головний біль, оті напади,— сказала Мод пополудні четвертого дня.— Мабуть, він хворий, тяжко хворий. А може, помер?.. Або помирає,—додала вона перегодом, не діждавшись моєї відповіді.