Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Страница 18 из 72

Герберт Джордж Уэллс

— Не сподівався я такого від вас, міс,— докірливо мовив механік.

Аж тоді капітан добив мене.

— Коли ви не можете поводитися за столом пристойно, міс Блетсуорсі,— суворо сказав він,— то я накажу, щоб вам носили їсти до каюти!

На те я не спромігся гідно відповісти.

— Я гадав, що вам такі вірші подобаються,— промимрив я, вперше за весь час додавши шанобливе "сер", що його ніколи не обминали решта четверо.

Капітан розлючено пирхнув.

Однак після того його балачки за столом стали значно скромніші, та й старший помічник більше не казав, що боїться мене шокувати. Все ж я відчував, що моя присутність вносить якийсь дух ворожості й недовіри, а тепер ще й скованості. А від сніданку до обіду та від обіду до вечері я мусив або нудьгувати на самоті, або спати. Досить було мені наблизитись до кого-небудь із своїх супутників, як він уже бокував від мене. Дні стояли погожі й у рівномірному плаванні здавалися нескінченні; повільно поблукавши в лабіринтах сутінків, вони

переходили в такі самі нескінченні ночі. Стрілки годин" ника ніби спали й не рухалися. Молодші помічники безперестану грали в карти, і хто програвав — був веселий, а хто вигравав — похмурий. Механік цілими днями читав, старший помічник перебував ніби в якійсь летаргії. А капітана взагалі майже не було видно.

Кілька разів я брав книжки в механіка. Він давав їх мені неохоче, по одній, і щоразу суворо попереджав, щоб я з ними акуратно поводився та вчасно повертав їх. Він дав мені зовсім розшарпаний том Гельмгольцевої "Всесвітньої історії", де оповідалось про монгольські царства та Китай, книжку "Як ходити на лижвах" та спогади Стенлі про те, як він шукав Лівінгстона. А сам він майже весь час сидів над Кірковим "Підручником фізіології", силкуючись по описах і таблицях вивчити будову мозку, багато чого не розуміючи й дратуючись тим. Я всіляко намагався заговорити з ним про ті книжки, але міг висловити лиш загальні міркування, йому ж потрібні були тільки факти.

Він сказав мені, що всі ті книжки купив на візочках у букіністів, на лондонських вуличних риночках, і за жодну не заплатив більше як шилінг. Він любив товсті книжки про конкретні речі. Белетристикою він гребував, маючи її за звичайнісіньку вигадку. Читаючи, він завше розтуляв свої товсті губи й чухав щоку. Все, що він читав, ніби осідало в ньому десь глибоко, на поверхні не лишалось нічого. Він страшенно сердився, коли його розпитували за прочитане. Уражено насуплювався й відповідав ухильно або неприязно. Від мене вимагав, щоб я прочитував кожну книжку до кінця, перше ніж узяти другу. Монголи зовсім доконали мене. Я заприсягнувся сам собі, що скуплю в Пернамбуку всі англійські й французькі романи, які лишень знайду.

Про Пернамбуку я мріяв дедалі палкіше. Повільні дні спливали один за одним, майже однакові. Часом трохи дужчав, часом трохи стихав вітер, то більшали, то меншали хвилі; кілька днів стояв нудотний мертвий штиль. Машини стугоніли, судно рипіло й здригалося на розмірній хвилі, все було якесь дратівне: палуба весь час наче шукала потрібного нахилу до горизонту і ніяк не могла його знайти. Матрос із гармонією невтомно силкувався довести до кінця ту саму мелодію, і знову й знову його перебивали. А мені не щастило ні на х'ви-

лину прогнати з пам’яті ту безмежну, безжальну водяну пустку, що в ній ми були ув’язнені.

Найприязнішими до мене в тому обмеженому світі вид

З

Він знову замислився, видно обмірковуючи, що най

— А де ж ви візьмете потрібний капітал? Людина з н

Найприязнішими до мене в тому обмеженому світі видавались мені зорі, і я чекав, коли вони засвітяться на небі, як чекають зустрічі з другом. Що далі ми просувалися на південь, до тропіків, то більші й яскравіші вони ставали. Молочна Дорога дедалі дужче нагадувала осяйне золоте розсипище. Я був радий, що знаю назви хоч деяких зірок. Оріон і Сіріус я знав добре, Канопус, що підіймався до зеніту, Арктур і Рігель у кутику три-зір’я Оріона я теж упізнавав майже напевне. То були мої друзі, я кивав їм головою. Великий Віз слідом за Полярною зорею скочувався щовечір нижче: я вже почав виглядати Південного Хреста і був розчарований, ледве очам повірив, коли знайшов його. Потім на тло вечірньої заграви почав щовечора випливати молодий-місяць: він щодень виростав, ставав пихатіший, заливав завойований небосхил блакитним сяйвом і проганяв із нього всі зорі, крім найяскравіших. Я лишався на палубі до пізньої ночі, а потім спав трохи не до обіду, бо ніч була не така нудна, пустельна й важка, як день.

Помалу рани моєї душі затяглися захисною плівкою байронівського презирства, і на якийсь час мені стало багато легше. Я зневажав життєве болото, я сприязнив-ся з зорями. Я вже не так цупко держався за поруччя, а частіше стояв, згорнувши руки на грудях. На зміну нервозній запобігливості прийшла холодна мовчазність. Я розмірковував про свої розчарування та хиби й тепер знаходив у них якесь сумне задоволення. Що вони знають — ті, хто назива мене міс Блетсуорсі! Але — о боже! — які ж нескінченні були ті дні і як летіли мої мрії до Пернамбуку!

З

СТОЯНКА В ПЕРНАМБУКУ

Коли ми прибули до Ресіфі — така справжня назва порту, що його звичайно називають Пернамбуку,— та стали на рейді, мене знову пойняло таке саме почуття близького визволення, як тоді, коли ми відпливали Темзою з Лондона. Місто неначе розгорнуло переді мною

свої широкі й гостинні обійми. Ми вирвалися з похмурої, безлюдної пустелі, й кожна набережна, кожна вулиця, кожен дім здавалися блаженним притулком після хисткої, іржавої, просоленої залізної посудини, що в ній ми перетнули Атлантичний океан. На бакові стояв гурт моряків, і їхні обличчя та постави зраджували те саме поривання до волі. Тепер я вже знаю ціну всього того, але тоді мене охопила загальна омана. Я був такий радий, ладний навіть із капітаном пожартувати, коли б він своєю поведінкою хоч трохи заохочував до того. Я в думці пробачив механікові все від щирого серця. Дуже важко було зберігати байронічну позу навіть зовні.

Однак тому, хто став бранцем моря, не так легко розірвати його пута. Кожен із отої безлічі привітних будинків, що наче гостинно запрошують до себе прибулого мандрівника, насправді замикає перед ним свої двері на всілякі замки й засуви. А ті двері, що стоять по набережних відчинені,-^ то пастки для його спраглої, жадібної, самотньої душі. Митниця пильно перевірить його вбоге збіжжя й нібито випустить його на волю, в широчінь нових країв, але там, за митниками й портовими урядовцями, чатує на нього ще один заслін із тих, хто хоче нажитись на його негайних потребах і примхах. Йому пропонують відверто продажне кохання, нещиру товариськість, заяложені фальшиві втіхи. А коли ціною великих зусиль волі йому пощастить продертись крізь той заслін, вій тинятиметься вулицями попід вітринами крамниць, витріщаючи очі на зовсім не потрібні йому речі, серед тлуму людей, що їхні звичаї, погляди й мова зовсім чужі йому. Трамваї та омнібуси ніби закликають його сісти й поїхати в райони й околиці з чудними, не чуваними доти назвами, та, приїхавши туди, він пересвідчується, що нікому там не потрібен.