Надія вмирає тільки з життям, бо життя й надія — це те саме. І от моряк ходить містом, прагнучи влитись в оту легку й вільну течію людського життя, що плине вулицями, така природна й водночас така неприступна для нього. А коли його звільняють із судна, відчуття бездомності тільки загострюється, бо тоді він і зовсім не має вже куди податися, навіть на судно не повернешся.
Коли я надвечір побачив своїх супутників, готових зійти на берег, причепурених задля такої нагоди, я прос-
то не повірив, що всі ми колись ізнову зійдемось на борт пароплава. І все ж ми, звісно, зійшлися. Капітан обернувся на елегантного джентльмена в м’якому капелюсі: з нагрудної кишеньки в нього несміливо визирав ріжок носовичка. Механік хизувався у світло-брунатному костюмі та строкатій краватці. Мідборо й Радж мали неймовірно буденний вигляд у темно-синіх костюмах та котелках. І до міста вони пішли пліч-о-пліч, немов близнята. Змінилися й матроси. Причепурені, вони ніби промовляли своїм виглядом: "Ось дивіться, які ми гарні! Невже ви не зрадієте таким молодцям?" І ось один по одному, окрилені надіями, ми повернулися спинами до "Золотого лева" й зійшли на берег, а старший помічник, що лишився на вахті, проводжав нас заздрісним поглядом. Пернамбуку ж, видимо, і не злякалося, й не зраділо від нашого вторгнення.
Чи пощастить хоч кому з нас продертись крізь усі лабіринти перешкод і добитися врешті до тих людських юрм?
Місто засвітило яскраві вогні, коли ми зійшли на берег, однак зовсім байдуже, без найменшої гостинності і нічогісінько не обіцяючи у відповідь на наші сподівання.
Я бачив іще й інші порти та гавані, але ота висідка в Пернамбуку й досі стримить у мене в пам’яті, як квінтесенція всіх моїх морських вражінь. Море — це частина неосяжного всесвіту, кажемо ми, і тим силкуємось прикрити його страшну відрубність від заселеної землі. Ми споряджаємо наші плавучі комори і посилаємо їх через водну пустелю, а на них мусять пливти нещасні люди, що втратили опору під ногами на суходолі.
Можливо, мої спогади забарвило в такі похмурі кольори те розчарування, що вже опанувало мене цілком; може, я перебільшую ту радість, що з нею всі ми на "Золотому леві" прагнули відокремитись від решти. Припускаю, що саме в ті дні мій песимізм загострився до краю. Та хай там як, а мені й зараз моряк іноді уявляється людиною, що весь час відчайдушно силкується пустити коріння на суходолі, прагне на берег і лишається там, поки змога, поки голод та невміння заробити собі на хліб якось інакше не поженуть його знову в море. І там він знову муситиме жити, як у тісній в’язниці, на баку чи на юті, залежно від свого рангу,
в одній із тих плавучих залізних коробок, напханих крамом, що його він ніколи не споживатиме й здебільшого навіть не знає до ладу, як його споживають. Та щоразу, тільки-но він наближається до берега, в ньому оживає надія вернутись до головного річища людського життя.
Я вибрався до міста сам.
Молодий Ромер дав мені листа до одного комерсанта, що з ним фірма мала дружні стосунки. Він був данець, але вмів говорити й по-англійському. Того вечора я не застав його, він уже пішов додому, й контора була замкнена. Мені довелось навмання вибирати собі готель та шукати, як розважитись. Розваг я знайшов небагато. Пообідав у ресторані, де господар, швайцарець із Тічіно, вмів трохи по-англійському й поміг мені вибрати страви; а тоді знову пішов блукати вулицями. Вони були або широкі й добре освітлені, або ж моторошно темні й вузенькі. Спробував я зайти до театру, але мене не пустили: чи то я спізнився на виставу, чи ще чомусь, пояснень я не зрозумів. Я, може, був би пішов за котрою-небудь з повій, що чіплялись до мене, аби не бути самому, коли б хоч одна знала по-англійському не лише кілька непристойних слів. Коли нарешті, стомлений і зневірений, я зупинився біля свого готелю, збираючись увійти, повз мене пройшли Мідборо й Радж, збуджені, червоні, їх вів кудись, щось їм розповідаючи, височенний негр. Отже, вони принаймні знайшли собі провідника й кудись прямують. Мені схотілося піти за ними, проте я стримав себе.
Пам’ятаю, я довго сидів на ліжку, не роздягаючись. "Що я за пропаща душа?—питав я сам себе.— Невже я ненавиджу весь людський рід? Що це скоїлося зі мною чи зі світом, що серед чвертьмільйонного міста я сиджу тут самотній тілом і душею?"
4
ВІЛЛА "ЕЛЬСІНОР"
Містер Андерсен, що йому я другого дня приніс свого листа, хоч і прийняв мене якнайгостинніше, але мало чим поміг мені виплутатись із моїх труднощів. По-англійському він говорив дуже багатослівно й запально, однак
не дуже правильно, бо навчився мови головним чином із книжок, і коли б не перепитувати його раз по раз, то небагато з його речей можна було б зрозуміти. А що те моє нерозуміння видимо дивувало його, я мусив сказати, ніби трохи недочуваю. Але тоді виявилося, що він колись починав студіювати медицину в Копенгагені і ще й тепер любить лікувати своїх знайомих. Не менш як півгодини він длубавсь у моїх вухах. Врешті поставив такий діагноз: слуховий апарат мій цілком нормальний, а недочування — психічного походження, наслідок безладних юнацьких захоплень. Потім, без угаву говорячи, він повів мене підобідати до того самого швейцарського ресторану, де я вечеряв напередодні. Це чудовий ресторан, сказав він, чужоземці ще не відкрили його.
Він підбадьорив себе якимсь чудовим бразільським вином, міцним, червоним,— назву його я вже забув; і що більше розігрівався, то дужче його англійська мова оберталась на данську, що до неї впліталися французькі вислови й ще якісь романські, видимо, португальські. Але говорив він тепер повільніше, й загалом я вже розумів його краще. Він почав змальовувати мені країну з ворожістю чужоземця, людини іншої раси й віри, чия головна мета — скуповувати чимдешевше тутешні вироби та вивозити їх за кордон, а закордонний крам збувати тутешнім скупим покупцям. Однак одружений він був із бразі-лійкою.
Він розповідав мені страхітливі анекдоти про неохайність, несумлінність і нечесність тутешнього люду, і в мене склалося таке уявлення, що бразільці зрідка працюють на плантаціях цукрової тростини, а свята і взагалі все своє дозвілля марнують на танці, верхогони, картярство, пияцтво, розпусту, гризуться між собою та ріжуться. Під кінець він запросив мене на завтра, цебто на неділю, до себе в гості на заміську віллу — пограти в теніс із його доньками.