Безперечно, мій тодішній душевний стан робив із мене не дуже приємного й терплячого компаньйона тим п’ятьом чоловікам, що їм було нав’язане моє товариство. Мою юнацьку наївність і оптимізм, що показували мені світ у рожевих барвах, уже остудили розчарування й зневіра. Важкі стусани долі відбили мені здатність терпіти людей, я втратив до них довіру, став підозріливий, навіть трохи побоювався їх. Я не намагався уникати їх, замикатись у самому собі, але й не почувався серед них вільно, і тому всі мої зусилля зав’язати зі своїми супутниками теплі, товариські взаємини видавались (та й справді були) нещирі. І наш "старий", цебто капітан,— чи то через таку мою поведінку, чи то через те, що мене йому накинули в пасажири,— з самого початку не злюбив мене.
Він був кремезний чолов’яга з квадратовим обличчям, рудуватим чубом, білими віями й вузькими, завжди міцно стиснутими губами. Його невеличкі сіро-зелені очиці в’їдливо позирали на мене.
— Це вже втретє мені підсовують злидня-пасажира на цю трикляту стару помийницю,—— пробурмотів він, коли мене привів до нього Мідборо, другий помічник, що йому Ромер припоручив мене ще в порту. По тих словах капітан відвернувся й більше не звертав на мене уваги.
Удруге він зачепив мене знову в третій особі.
— Вете! —ревнув він до стюарда саме ту мить, коли я згадав про вечерю.— Ти покликав нашого панича-сто-ловника вечеряти?
Неабияк збентежений таким початком, я заходився ревно налагоджувати дружні взаємини з рештою товариства. Та геть усі оглядалися на капітана. Механік, що за всіма правилами й традиціями мав би бути шотландець, виявився високим, смаглявим, кучерявим чоловіком виразно семітського типу, з відвислою спідньою губою й такою вимовою, ніби його підібрали десь у пониззі Темзи. Старший помічник був низенький, миршавенький, шпакуватий чоловічок, весь час заклопотаний, що мав звичку несподівано вихоплюватись із якимсь глибокодумним зауваженням і знову надовго замовкати. Він безперестану колупав у зубах і завжди у всьому погоджувався з капітаном, іще навіть не дослухавши його. Мідборо, другий помічник, білявий, кощавий і блідолиций, видимо, побоювався капітана, а щодо Раджа, третього помічника, так той просто до нестями боявся його.
Завваживши таку капітанову надвладу, я зробив помилку, забалакуючи переважно до нього, та ще надто часто; бо капітан, мов коронована особа, має не відповідати на запитання, а ставити їх. А боячись виказати свій страх, я не виявляв до капітана й належної шанобливості. Треба було спершу придивитися, як розмовляють із ним інші, та й собі наслідувати їх.
Крім того, бувши ще дуже молодий і мало знаючи світ за межами Вілтшіру та Оксфорда,— адже нещасливі три тижні розпусного життя вже стерлися з моєї пам’яті,— я говорив тільки про себе, про своє оксфордське життя, про книжки, театр та спорт, мовби й справді був бозна-який знавець, та ще про рід Блетсуорсі. Я гадав, що, розповідаючи про себе, викличу й їх на таку саму відвертість, але тепер добре бачу, який я мав здаватись їм обмежений та самозакоханий.
— Ви коли-небудь стріляли з лука, капітане? — якось спитав я "старого".
Капітан на хвильку перестав жувати й не вимовив, а просичав:
— Що-о?
"■=— Із лука коли-небудь стріляли?
Капітан поклав ножа й виделку й звів на мене дуже поважний погляд. Настала довга, якась важка мовчанка.
Перший порушив її старший помічник.
— Я знаю, що це таке,— озвався він.— Лучництво називається. Я якось бачив у Фолкстоні. Стріляють у такі здорові мішені, наче днище з дуже великого кошика, й не влучають. Просто диво, як вони примудряються.
— Дуже гарна розвага,— провадив я.— На зеленій луці, в погожий день.
—^ Чом би й ні, коли вам більше нічого робити,— докинув механік.
— Це відроджує часи Робіна Гуда та його веселих хлопців,— не вгавав я.— Добру ‘давню Англію, її золотий вік. Оперені стріли...— Я вдарився в спогади: — У нас дехто з доцентських дружин стріляли напрочуд влучно.
Більше ніхто не мав чого сказати про стрільбу з лука, й знов запала довга мовчанка. Я вже хотів був спитати капітана, чи не грав він коли в аматорських виставах, та він сам порушив мовчанку, звернувшись до старшого помічника з якимсь дуже спеціальним запитанням про вантаж. Я уважно слухав їхню розмову, сподіваючись, що й мені пощастить укинути слово, але тему мовби навмисне було обрано таку, що я не міг і рота розтулити.
— А що це за перебірки,— врешті-таки спитав я,— що ви про них говорите?
Ніхто мені не відповів.
Кілька днів я силкувався зацікавити їх своїми розмовами та хоч трохи зблизитися з ними, та помалу втратив надію. Ці п’ятеро нізащо не хотіли зближатися зі мною: я їм узагалі не був потрібен. І я врешті облишив свої незграбні намагання. Я став дедалі пасивнішим слухачем капітанових дотепів, помічникових звірень, ме-ханікової балаканини та притакування двох молодших помічників. Але вони встигли сповнитись такої глибокої зневаги до мене й такої відрази до мого товариства, що вже не хотіли дати мені спокій, а почали всіляко підшпи-гувати, дражнити та збивати мене з паителику. Механік вигадав чудову шпильку: спершу він називав мене "містером", та помалу почав ковтати другий склад і врешті став казати до мене просто "міс". Капітан у хвилини
кращого гумору — а такі хвилини звичайно наставали в нього під кінець обіду — починав оповідати масні анекдоти, механік радо підспівував йому, а молодші помічники зустрічали їх догідливим захопленням. Старший помічник сидів, як кам’яний, не виявляючи ні схвалення, ні осуду.
—= Боюся, що ми шокуємо вас, міс Блетсуорсі,— казав механік після кожного анекдота.
Та якось мені пощастило дати йому відкоша.
■— Анітрохи,— відповів я, почувши ті слова від нього всоте.— Я колись здибував у одній пивниці в Оксфорді одного старого п’яндигу, так капітанові до нього, як куцому до зайця.
На добру хвилину всі вмовкли.
— Неймовірна річ,— озвався нарешті старший помічник якось нерішуче, запитливо.
— Той старий знав цілу купу сороміцьких віршиків,— додав я.— Ото почули б ви!
Я справді чув колись кілька таких віршиків і тепер протарабанив два чи три найхвацькіших. Та ніхто не посмів засміятися. Капітан витріщився на мене з-над серветки.