Неоглядні, низинні, захряслі будівлями портові терени по обох берегах річки, де будинки, трактирні та церкви ніби пливли по воді, між кораблів та барж, лишились позаду. Там, де, натужно чахкаючи, пробирається через Темзу з Тілбері до Гревзенда порон, почали розпукуватись у присмерку перші жовті вогники, висипати дедалі рясніш, а велетенське місто вже темніло димною смугою на обрії під вечірньою загравою. По один бік річки потяглися розлогі береги острова Кенві, по другий — м’які обриси низьких пагорбів Кенту. Присмеркова синь згусла до чорноти; ось ми порівнялися з засіяним вогнями саутендзьким берегом, довга дамба, ніби палець, тицьнула в нас і повернулася в бік Лондона. Роями вогників на прузі ночі пропливали назад кентські курорти. Живі очі ліхтарів на бакенах, червоні й жовті, моргали нам ритмічно й значуще; рухливі світляні стовпи позначалц наш курс і западали в пітьму за кормою, і врешті ми опинились у чистому морі, лиш де-не-де в
далечині світились вогники поодиноких суден, засвічені задля власної безпеки, а не для нас.
Мені ввижалося того вечора, наче я випливаю в якусь неосяжну широчінь, а тим часом я вперше в житті опинився в ув’язненні.
У світовій літературі, надто в нашій англійській, дуже поширений вислів "відкрите море". Насправді ж у світі нема нічого відкритого, хіба що дороги та стежки в краях, де живуть зичливі люди. Позаду лишалися вогні й велелюддя, простір, де можна рухатись, розмаїття подій. Лишилась довкола ніч, глупа ніч. Спускаєшся вниз, піднімаєшся знову нагору, ходиш по тісній палубі й неначе дізнаєш смаку безмежності. Повертаєшся до каюти, лягаєш спати. Рипучий світанок просочується в темряву сну, і вогник у розгойданому ліхтарі жовтіє й чадить.
Безтямно озираєшся довкола: врешті починаєш розуміти, де це ти. Бачиш свої речі, ще не порозпаковувані. Все довкола якось чудно гойдається, то вгору, то вниз. І небо за ілюмінатором, і обрій теж вплелися в той повільний, нескінченний танець. Устаєш, одягаєшся, стоячи на непевних ногах; помацки вибираєшся трапом на палубу й хапаєшся за поруччя. Довкола тебе й під тобою—вода, вода без краю, а над тобою вологий вітер та небо. Ото невидимі й незмірні мури твоєї ще не усвідомленої в’язниці. На суходолі кожна в’язниця має принаймні двері в світ, хоч ті двері й замкнені. А цій тюрмі не треба й замків, ти й так у цілковитій неволі.
Містер Ферндайк із якнайкращими намірами порадив мені вирушити в море. Мій стан він, певно, розумів дуже добре. Але він не знав моря. Він, за звичкою й традицією, вірив, ніби морська подорож, та ще на судні, не пристосованому для пасажирів,— приємна й цікава пригода. Мій дядечко, певно, теж гадав так. Наша Британія править морями, й вони правлять нею, і зранена душа британця в тяжку хвилину звертається до моря, як дитя до неньки. Морські вітри перелітають над нашим островом із краю в край: на щастя Англії, в ній нема місця, віддаленого більш як на сто миль від благодатної стихії. Тож зрозуміло, що й ми, Блетсуорсі, всі тягнемось до моря. Тільки-но ставши на "морські ноги", ми почуваємося в себе вдома, ми щасливі. Отож і я силкувався почуватися в себе вдома й бути щасливим, але того ранку
мої "морські ноги" ще тремтіли. Все ж я, міцно вчепившись у поруччя, крутив на всі боки головою, мов справжній морський вовк, і мугикав строфу з матроської пісеньки — єдиної, що я знав. Я й зараз пригадую її слова, бо несподівано завважив, як не пасують вони до мого становища, й урвав пісню на півслові:
Глянь, дівчина хустиною вслід Джекові маха,
Весь час, що плаватиму я, чекатиме вона.
Кохана, мріє моряка, ти, зіронько ясна!
Гей, хлопці, разом, гей!
Ту вкрай недоречну пісеньку я курникав, аби відігнати власні сумніви. Бо сумніви гризли мене вже й тоді. Треба було якось пристосуватися до своїх супутників, а вони, як я знав із усіх прочитаних книжок, були люди особливо, надзвичайно,— ба надміру мужні. Наскрізь просолені люди. Зовні, безперечно, суворі, навіть брутальні, але в душі напрочуд,ніжні й делікатні. Та непривітність, що з нею зустрів мене капітан учора ввечері, та його злість і вульгарність — учора, коли маневрували по Темзі, він нагримав на свого помічника — то тільки шкарубка шкаралупа, що під нею криється самоцвіт душі...
За пароплавом, мов недокінчене оповідання, губився в хвилях пінявий слід; дим відносило вітром убік. В невеличкій рубці на містку, біля стерна, темніла людська постать, та далеко спереду, на баку, видно було чиюсь голову й спину. Більше ніяких "супутників" я не бачив. Тільки хвилі довкола, сіро-блакитне небо та палуба.
І оце, з невеликими відмінами в кольорі води та неба, найзвичайніший краєвид планети Землі, подумалось мені. Три чверті земної кулі — вода. Суходіл — то виняток. Така думка заспокоїла мене. Оті сердеги, що юрмляться на суходолі, відвертаються від трьох чвертей світу. В мені ворухнувся осуд.
Я щиро намагався віддавати шану простій мужності тих п’ятьох товаришів, що ділили зі мною цей відособлений шматочок світу мужніх людей. Бо ті п’ятеро мали тепер бути єдиним моїм товариством хтозна-поки. Решти нашої команди, крім невеличкого верткого стюарда Вета, я майже не бачив аж до Пернамбуку, першого нашого порту.
. Вряди-годи мені траплялося вгледіти кочегара, що вийшов на палубу подихати свіжим повітрям, або трьох-
чотирьох матросів, що виконували якусь не зрозумілу мені роботу під командою старшого помічника: а то хтось раз по раз старанно починав грати на гармонії, але так і не доводив до кінця якусь кафешантанну мелодійну, потім раптово вмовкав, ніби гармонію вибивали йому з рук. Іноді погожого вечора матроси купками сиділи на баку, гомоніли, шили або ще що-небудь майстрували; оце й усе, що я пригадую з життя "нижчих верств" у нашій невеличкій моделі людського суспільства. Між ними й нами пролягала глибока прірва. Було ніби самозрозуміло, що й хочуть вони не того, що ми, й думають не те. Ми шестеро були ніби з ліпшого тіста й жили вищим життям. Розмовляли ми з ними скупо й стримано. Між нами наче панувала якась притлумлена ворожнеча, що могла спалахнути вогнем першої-ліпшої хвилини, тільки-но послабити пильність. Прогулюючись по середині палуби, я відчував, ніби з чорної пащі входу до бака за мною щось стежить, а я був не в такому гуморі, щоб мені подобалося, коли за мною стежать.