Усі думки, які спалахували цієї першої ночі, не можна не виділити підкресленнями й знаками оклику.
Пощастило! Це так просто! Це... свобода! УРА!..
В книжках писали правду. Тільки подумав про рух – й ось я вже рухаюся, ширяючи в повітрі, наче санчата на льоду. В мене не те що зовсім не було тіла – безтілесним я теж не був. Відчуття тіла залишилося – щось туманне, непевне, тіло привида. Як сталося, що після тривалих, наполегливих управ усе виявилося настільки легким? Абсолютна свідомість. У порівнянні з цим гострим, наче бритва, усвідомленням, життя те, що ми називаємо свідомістю в буденному житті, – це лунатизм!
Я повернувсь у повітрі й розглянувся. Майже непомітна ниточка сяючого світла тяглася від мене до мого сплячого тіла. Це і є та струна, про яку ми читали. Срібна струна, якою живий дух прив'язаний до свого тіла. Як пишуть у книжках, варто перерізати цю струну, й тебе вже ніщо не втримує.
У цю хвилю з-за моєї спини, поблискуючи, промайнула аура з розмитими обрисами, сповільнила свій політ, зависла над Леслі й розчинилась у її тілі. За секунду Леслі ворухнулася, повернулась на інший бік. Її рука торкнулася мого плеча. Було таке відчуття, наче хтось штовхає мене в спину. Від цього дотику я раптово прокинувся.
Я розплющив очі й не побачив нічого: суцільна темрява, як опівночі або й ще темніше... так темно, що не важить – розплющені очі чи ні. Серце бухало в грудях. Я простяг руку до нічної лампи.
– Вукі! – покликав я. – Люба, ти спиш?
– М-м-м... Вже ні. Щось трапилося?
Я вигукнув якомога тихіше:
– Нічого поганого! Пощастило! Нам пощастило!..
– Нам?!.
– Ми покинули тіла!
– О Річарде, справді? Я не пам'ятаю...
– Не пам'ятаєш? На чому закінчився твій сон?
Леслі змахнула золоте волосся з очей і замріяно всміхнулася.
– Я літала.. Гарний сон. Я літала над луками...
– Отже все правильно! Ночі, коли ми залишаємо свої тіла, відкладаються в пам'яті як сни про польоти!
– Як ти можеш знати, що я покидала тіло?
– Бо я бачив тебе!
Тут вона цілком прокинулась. Я розповів їй про все, що трапилося, про все, що я бачив.
– Але слово "бачити" зовсім не пасує, коли йдеться про вихід з тіла, Вукі. Це не стільки бачення, скільки знання. Детальне знання більш чітке, ніж бачення. – Я вимкнув світло. – В кімнаті було так само темно, як зараз, але я бачив усе. Стереопрогравач, полиці, ліжко, тебе й себе... – Мене вразило, як у темряві можна розповідати про здатність "бачити".
Леслі ввімкнула свою лампу, сіла в ліжку й збрижила лоба:
– Я не пам'ятаю!
– Ти підлетіла до мене, наче НЛО кольору троянди й стокротки, зупинилася в повітрі й розчинилась у своєму тілі. А потім повернулася, торкнулась мене, й – гоп! я прокинувся. Якби ти мене не торкнулась, я б теж нічого не запам'ятав.
Минув ще місяць, перш ніж це трапилося знову, але тепер усе відбувалось майже навпаки. Леслі чекала й не спала аж до ранку, щоб розповісти мені.
– Так само, як у тебе, Вукі! Я почувалася хмаринкою в небі, невагомою, мов дух. І щасливою! Я озирнулася на ліжко. Там спали ми, а ще – Ембер. Люба маленька Ембер згорнулася калачиком у мене на плечі, так само як вона любила спати! Я покликала: "Ембер!" – і кицька розплющила очі та подивилася на мене так, наче ми ніколи не розлучались. Потім звелася на лапи й рушила в мій бік. Оце й усе. Я прокинулась у ліжку.
– Відчувала, що тобі слід лишатись у кімнаті?
– Ні, ні! Я могла податися будь-куди у всесвіті, куди захочу, і побачитись із ким завгодно. Здавалось, у мене чарівно невагоме тіло...
Кімната наелектризувалася напруженою тишею.
– Нам пощастило! – вигукнула Леслі, так само збуджена, як я минулого разу. – Нам пощастило!
– Ще місяць, – сказав я, – і, можливо, ми зможемо все повторити!
Це трапилося наступної ночі.
Цього разу, прокинувшись над ліжком, я виявився в повітрі. Мою увагу відразу привернула промениста хмарка, яка переливалася сріблом і золотом за якихось два фути від мене. Справжня жива любов.
О Боже! – подумав я. Та Леслі, яку я бачив своїми очима наяву, не була навіть найменшою часткою тої, ким вона була насправді! Вона – тіло в тілі, життя в житті, вона розкривається, розкривається, розкривається... чи пізнаю я її колись повністю?
Ми не потребували слів: я вже знав, що вона хотіла мені повідомити.
– Ти спав, а я була тут і прохала тебе приєднатися: "Річі, приходь, будь ласка..." І ось ти прийшов...
– Привіт, люба, привіт, привіт!
Я потягся до неї, й, коли наші сяйва торкнулись одне одного, з'явилось відчуття, ніби ми тримаємося за руки, але набагато міцніше, ніж звичайно, ніжно й радщо.
– Вгору! – подумки запропонував я їй. – Поволі. Спробуймо піднятися.
Наче дві теплі повітряні кульки, ми піднялись, пройшли крізь стелю, ніби крізь прохолодне повітря.
Внизу лишився дах, критий ґонтом, присипаний сосновими голками, цегляний димар і телевізійна антена, скерована в бік цивілізації. Внизу на ґанку в своїх ящиках спали квіти.
Згодом ми піднялися над деревами, обережно пропливли над водою. На нічному небі, всипаному зорями, там і сям пропливали хмарини. Перисті хмари, видимість необмежена, вітер південний, швидкість вітру менш як два вузли. Не відчувалося ні тепла, ні холоду.
Якщо це життя, подумав я, то воно безмежно привабливіше, ніж усе, що я знав досі...
– Так... – я почув, як Леслі погоджується зі мною. – Так...
– Збережи це у своїй зрадливій пам'яті, – попросив я її. – Постарайся нічого не забути, коли ми прокинемося!
– Ти також...
Немов курсанти під час першого самостійного польоту, ми пересувались поволі, без різких рухів. Зовсім не боялися висоти, так як не бояться падіння дві хмаринки, як не бояться втонути риби. Хоч хай би чим ми зараз були, наші теперішні тіла не мали ні ваги, ні маси. Якби ми захотіли, для нас не стали б перешкодою ні залізо, ні центр сонця.
– Ти бачиш струну?
Коли Леслі запитала про це, я згадав і розглянувся. Дві сяючі павутинки простягнулись од нас аж до будинку.
– Ми – два духи, два повітряні змії на волосіні, – подумав я. – Ти готова вертатися?
– Акуратно й поволі.
– Нам не обов'язково вертатись.
– Але ми хочемо цього, Річі!
Акуратно й поволі ми пропливли над водою до будинку, через західну стіну спальні.