– Часом це спадало мені на думку, – погодилася Леслі.
– Чому смерть повинна бути саме такою? Чому ми повинні погоджуватися зі смертю, над якою не маємо влади?
– Мабуть тому, що єдина альтернатива – це самогубство, – сказала Леслі.
– Угу!.. – Я уважно глянув на неї. – А чи справді це єдина альтернатива? Невже не можна піти з життя в якийсь інший спосіб, відмінний від узвичаєного на цій планеті випадкового й вимушеного вмирання?
– Стривай, подумаю, – сказала Леслі. – Ти хочеш поділитися зі мною задумом? По-перше, маєш знати, що, поки ти зі мною, я зовсім не почуваю себе нещасною від думки про наглу смерть.
Я сказав:
– Зачекай з висновками й послухай. Те, що я скажу, сподобається тобі через твою звичку всьому давати лад. Авжеж, замість того щоб помирати несподівано, в певний час, люди могли б свідомо вирішувати: "Годі! Ми завершили всі справи, для яких прийшли сюди. Вже немає гірських верхів, на які б не піднімалися, не лишилось нічого незвіданого з того, що хотіли звідати, ми прожили гарне життя". Й аж тоді, коли вони все ще в чудовому самопочутті, чому б їм, по двоє, по троє, не сісти під деревом чи під зорями й піднятися над своїми тілами, щоб уже ніколи не повертатись?
– Як у книжках, що ми читаємо, – промовила Леслі. – Прекрасна ідея! Але ми не... ми не робимо цього, бо не знаємо як.
– Леслі! – вигукнув я, ладен поділитися своїми планами. – Я знаю, як це зробити!
Вона попросила:
– Тільки не зараз, будь ласка. Нам ще треба звести будинок, не забути про котів та єнотів, про молоко в холодильнику, яке може скиснути, про листи, на які треба відповісти. Ми щойно почали все заново.
– Добре. Не зараз. Але, коли читав розповіді про пережите на крок від смерті, мене вразила їхня схожість із прочитаним у книжках про астральні подорожі! Вмирання – це вихід із тіла, коли до нього більше не вертаються! А полишити своє тіло можна навчитися!
– Зачекай-но, – зупинила мене Леслі. – Ти пропонуєш обрати приємний час, коли сідатиме сонце, покинути наші тіла й уже не повертатися до них?
– Так: колись.
Вона недовірливо примружилася:
– Ти серйозно?
– На сто відсотків. Саме так! Невже це не краще, ніж випадково загинути під колесами тролейбуса? Невже це не краще, ніж розлучитися, якщо день або два, проведені разом, це все одно, що одне чи два століття?
– Та частина, де ти говориш про "разом", мені подобається, – сказала Леслі. – Бо я також серйозно ставлюся до цього: якщо ти помреш, мені не схочеться жити тут самій.
– Знаю, – сказав я. – Отож нам треба навчитися лишати своє тіло, як це роблять адепти спіритуалізму та вовки.
– Чому вовки?
– Про це я колись прочитав у книжці. Працівники зоопарку спіймали в пастку вовка й вовчицю. То була спеціальна пастка, яка зовсім не завдала їм болю. Впійманих зачинили в великій клітці у кузові вантажівки і підвезли до зоопарку. Коли прибули й заглянули до клітки, виявилося, що вовки... мертві. Ні хвороб, ні поранень, нічого. Вовки не хотіли розлучатися, вони не хотіли жити в клітці. По своїй волі відмовились од життя й померли разом. Медична експертиза нічого не дала. Вовки просто пішли з життя.
– Це правда?
– То була книжка про вовків. Не художня. Бувши ними, я вчинив би те саме... А ти? Хіба це не найбільш цивілізований, найбільш розумний спосіб піти з цієї планети? Якщо земля, простір і час – це сон, то чому б радісними і щасливими не прокинутися деінде, замість того щоб ридати, не маючи найменшого бажання покидати це місце?
– Ти справді думаєш, що ми на це здатні? – запитала вона. Не дуже допомогла її любов до порядку.
Не встигло обговорення вичерпатися, як я вже знову лежав у ліжку, обклавшись добрим десятком книжок з полиць. "Вивчення й освоєння астрального пересування в просторі", "Мандрівки поза тілом", "Остання пригода", "Практичний путівник для астрального пересування в просторі", "Розум за межами тіла". Під їхньою вагою в матраці утворився кратер.
– Тут пишуть ніби цього можна навчитися. Ця наука нелегка й вимагатиме тривалих управ, але засвоїти їх можна. Питання полягає в тому, чи варто це робити.
Леслі спохмурніла.
– Зараз я б відповіла, що не варто. Однак, якщо ти завтра помреш, я страшенно шкодуватиму, що не стала навчатися.
– Вдаймось до компромісу. Давай навчимось виходити з тіла, а ту частину, в якій ідеться, як не повертатися, заощадимо на далеке майбутнє. Справа полягає в тому, щоб робити це з власного бажання й разом. Надто важким ці вправи не повинні бути.
Я помилявся. Вправи виявились-таки важкими. Проблема полягала в тому, щоб заснути без сну, не втрачаючи самовсвідомлення, почуття відокремленості від тіла. Легко уявити такий стан наяву. Зовсім непросте завдання – зберігати притомність, коли тебе тягне вниз важче від свинцю покривало сну.
Ніч у ніч ми перечитували книжки про астральні подорожі, обіцяли одне одному зустрітися над своїми заснулими тілами, просто обмінятись поглядами й пам'ятати все, коли прокинемось. Але нам не щастило. Минали тижні. Наші вправи ввійшли в звичку, й ми не кидали їх ще довго по тому, як прочитали книжки.
– Пам'ятай, що треба згадати... – говорили ми одне одному, перш ніж вимкнути світло.
Ми впадали в сон, запрограмовані зустрітися вгорі. Леслі рушала в Пенсільванію, я опинявсь на даху будинку в Пекіні. Або я з'являвся в калейдоскопі минулого, а вона відвідувала дев'ятнадцяте століття, виступала з концертами.
Ми виконували вправи вже п'ять місяців. Якось я прокинувся серед ночі. Була десь третя година ночі...
Я спробував одірвати голову від подушки, змінити положення тіла, коли раптом зрозумів, що не зможу цього зробити, бо подушка лишилася внизу, на ліжку, а я висів у повітрі на три фути вище.
Я цілком прокинувсь і все-таки піднявся в повітря. Вся кімната від стіни до стіни повнилася сірувато-сріблястим світлом. Місяць, сказав би я, але не було ніякого місяця. Ось тут стіни, стереопрогравач, ліжко, з її боку акуратно складені книжки, змого боку – звалені купою. А ось наші сплячі тіла!
Наче блакитний вогонь у темряві ночі, мене охопило глибоке заціпеніння. Тоді я вибухнув радістю. Це ж моє тіло там, унизу; оті дивні обриси – це ж я. Очі заплющені. Міцний сон! Звичайно, це не зовсім я... бо я був тим, хто споглядав згори.