І зупинилися біля книжкових полиць.
– Ось! – подумала вона. – Бачиш?Це – Ембер!
Пухнаста кулька світла впливла назустріч Леслі.
– Привіт, Ембер! Привіт, маленька Ембер!
Ми відчули, як кулька світла випромінює вітання й любов. Я залишив їх удвох і пролетів над кімнатою. Що буде, якщо надумаємо з кимось порозмовляти?Якщо, наприклад, Леслі захоче зустрітися зі своїм братом, котрий загинув, коли їй було дев'ятнадцять? Що трапиться, якщо я вирішу порозмовляти з мамою чи з татом, який помер зовсім недавно?
У такому безтілесному стані на кожне запитання знаходиться відповідь. Ми можемо порозмовляти з ними, якщо захочемо. Можемо зустрітися з усіма, до кого відчуваємо прив'язаність, і з кожним, хто захоче бути з нами.
Я озирнувсь позад себе на жінку та кицьку й уперше помітив срібну ниточку, що виходила з кішки. Нитка тяглася через темряву до кошика на долівці, до білого пухнастого створіння. Було б у мене в цей момент серце, воно б виплигнуло з грудей.
– Леслі! Ембер... Ембер – це наша кішечка, наше Янголятко!
В цей момент наша нова кішка Доллі вирішила погратися, забігла в кімнату на максимальній котячій швидкості й плигнула на ліжко.
У наступну мить ми відчули на собі її вагу, прокинулися й усе забули.
– Доллі! – вигукнув я, але та одним махом перелетіла з ліжка на стіну й знову кинулась у двері. Одне слово, розважалася.
– Вибач, Вукі, – сказав я. – Вибач, що збудив тебе.
Вона ввімкнула світло.
– З чого ти взяв, що то була Доллі? – сонним голосом запитала вона.
– Це була Доллі. Я бачив її.
– В темряві? Ти побачив буро-чорну Доллі, яка бігла щодуху в темряві?
У ту ж мить ми все пригадали.
– Ми залишили свої тіла, еге ж? – іще не вірила Леслі. – О Вукі, ми були разом, ми долетіли аж до хмар!
Я вхопив записник і намацав ручку:
– А зараз ти швиденько розповіси все, що пам'ятаєш.
Починаючи з цієї ночі, вправи давалися нам чимраз легше, кожен успішний експеримент відкривав шлях до наступного.
Після року вправ ми могли зустрічатися поза нашими тілами кілька разів на місяць. Підозра про те, що ми гості на цій планеті, дедалі зростала, й, зрештою, переглядаючи випуск вечірніх новин, ми – зацікавлені спостерігачі – просто всміхались одне одному.
Завдяки нашим управам смерть і трагедії, які ми спостерігали на п'ятому каналі, більше не були смертю й трагедіями. Вони знаменували собою появу й зникнення, пригоди духів необмеженої могутності. Вечірні новини перестали бути для нас похмурими жахами. Це були заняття, обов'язкові іспити, можливості проявити себе в суспільстві, виклики на дуель і кинуті до ніг рукавиці.
"Добривечір, Америко! Я – Ненсі з новинами. Ось перелік жахіть, які на цей час трапились у світі. Головорізи за покликанням, слухайте уважно, якщо вам кортить самоутвердитися, приходячи на порятунок іншим людям: сьогодні на Близькому Сході..." І Ненсі зачитує новини, сподіваючись, що її уважно слухають потенційні рятівники. "А далі в нас перелік невдач уряду. Чи є серед вас бажаючі дати лад бюрократичному механізмові? Після рекламної паузи загляньмо до скрині з важкими проблемами. Обов'язково подивіться, якщо вважаєте, що маєте готові рішення для них!"
Спочатку ми сподівалися, ніби досвід мандрівок поза тілом навчить нас бути повелителями тіла та смерті, а не їхніми жертвами. Ми не могли навіть передбачити, що разом з отриманим уроком здобудемо перспективу, яка докорінно змінить усе: як ми використовуватимемо свою могутність, коли перетворимося з жертв на повелителів?
Одного вечора, закінчивши писати, я поклав їжу й трохи ласощів у мисочку для нічного візиту єнота, якому ми дали ім'я Ракел. Леслі прийшла подивитися, чи правильно я це роблю. Вона рано вимкнула свій комп'ютер, аби послухати, що діється в світі.
– Щось було в новинах такого, куди хочеться вкласти свої сили? – запитав я.
– Як завжди, говорили про заборону ядерної зброї, припинення війни. Про можливість існування космічних колоній, про порятунок навколишнього середовища й, звичайно, про китів, які опинились у небезпеці.
Якщо поглянути очима єнота, то мисочка з їжею здавалася досить привабливою.
– Надто багато солодкого, – сказала Леслі й надібрала зайве. – Ми підгодовуємо єнота, а не кабанця.
– Я гадав, йому сьогодні захочеться добавки. Що більше солодкого він з'їсть, то менше йому хотітиметься полювати на маленьких пташок чи іншу живність.
Не кажучи й слова, Леслі повернула ласощі назад у мисочку й пішла слати ліжко.
Я виніс їжу єнотові, повернувся до дружини й сказав:
– Гадаю, найкращі можливості дає індивідуальний розвиток. Ти і я – ми будемо навчатися... саме в цьому є щось підвладне нам!
– А ти не помітив, що, не залишаючи тіла, ми ще не можемо потрапити на інші рівні? – напівжартома запитала вона. – Ми ще не готові розпрощатися з нашою маленькою планетою.
– Таки не зовсім, – відповів я. – Досить того, що знаємо: ми можем залишити її в будь-яку хвилю. Можемо бути чужинцями на Землі, Вукі, однак ми здобули перевагу над іншими! Роки навчання, як використовувати тіло, вивчення цивілізації, ідей, мов. Як досягти змін. Ми ще не готові відкинути все це. Я радий, що не наклав на себе руки дуже давно, ще до того, як розшукав тебе.
Леслі здивовано подивилася на мене:
– Як ти можеш напевно знати, що намагався накласти на себе руки?
– Я не думаю, що робив це свідомо. Разом з тим не вважаю, ніби випадково підходив близько до смерті. В минулому самотність мене дуже пригнічувала, й я не мав би нічого проти смерті. Вона могла б стати для мене новою пригодою.
– Як би ти себе почував, – запитала вона, – коли б дозволив собі загинути, а потім з'ясував, що твоя споріднена душа – й досі на Землі й чекає тебе?
Її слова заклякли в повітрі. Чи справді я підходив до смерті ближче, ніж усвідомлював сам? Ми сиділи на взятій напрокат канапі й спостерігали, як за вікнами згасають сутінки. Я здригнувся:
– Нічого собі думка!
Самогубство як убивство неконструктивне! Я подумав: якщо хтось упав у такий відчай, якого вистачить на самогубство, то цього було б досить, щоб дійти до верхів творчості й розв'язати проблему. Кинутися навтьоки опівночі, попливти човном до Нової Зеландії й розпочати все завдруге, робити те, що хотілося робити завжди; але бракло духу, аби спробувати.