На Богля я не сердився. З його погляду він діяв цілком правильно. Бувши ним, я зробив би те саме.
Я пішов до ванни й підставив голову під струмінь холодної води. Тепер зі мною все було більш-менш гаразд. Виходячи в хол, я почув сирену поліційної машини.
Сем сидів у холі. Його розпухле, в синцях обличчя мало вигляд не набагато кращий за моє.
Ми обмінялися поглядами. Він винувато сказав:
— Даруй мені, друзяко, але та краля має дістати по заслузі. Я не винен, що ти за нею так сохнеш.
— Дарма, Семе. Але щодо Майри ти помиляєшся від початку до кінця.
Прибули охоронці порядку. Серед них були добре знайомий мені Кленсі з відділу розслідування вбивств, два агенти і фотограф.
Я чув метушню в передпокої, але це мене вже не цікавило. Нехай усе йде своїм звичаєм. У належний момент я спробую витягти Майру з халепи.
Я чув, як Кленсі піднімається сходами, щоб оглянути труп. Він зоставався нагорі досить довго. Нарешті спустився разом з Боглем, лишивши своїх колег клопотатися відбитками пальців та іншими формальностями.
Кущуваті брови і темне обличчя Кленсі надавали йому суворого вигляду. Він безперервно курив і намагався триматись, як детектив з гангстерських фільмів. Але, слід визнати, зірок з неба він не хапав. Захвату від того, що саме йому доручено цю справу, я не відчув.
Кленсі підійшов до мене.
— Кого я бачу! — вигукнув він. — Росе Мілан! Що ви тут робите?
— Привіт, Кленсі, — відповів я, потягуючись. — Давненько ми з вами не бачились.
Він здивовано втупився в моє обличчя. Потім перевів погляд на Богля.
— Ви що, билися?
— Про що ви?
— Не прикидайтесь. На ваших обличчях усе написано. — Голос Кленсі звучав різко.
— А, он ви про що, — недбало мовив я, знизуючи плечима. — Це такий народний звичай, привезений мною з Мексіки. Одні носять бороди, інші сережки, а я — синці. Там тепер це дуже модно. Правда ж, Семе?
Богль нічого не відповів. У присутності полісменів він почувався незатишно.
— Ви такий же хитрун, як і були, еге? — сказав Кленсі. — То що воно за бійка?
— Не чіпляйтесь до дрібниць. Іноді просто необхідно розім'ятись. Якщо хочеш тримати себе у формі — тренуйся.
Кленсі сердито прикусив сигарету і з підозрою поглянув на мене.
— Гаразд. Облишмо поки що це. Що вас сюди привело?
Я коротко розповів про те, як познайомився з Анселем і Боглем у Мексіці, намагаючись не згадувати про Майру.
— Що ви знаєте про дівчину?
Запитання було поставлене з таким виглядом, ніби на Кленсі було спрямовано з десяток телекамер, а захоплена юрба прагнула автографа уславленого детектива.
— Про яку дівчину ви говорите? — обережно спитав я.
— Про Майру Шамвей, хай вам чорт! — похмуро відповів він.
— Про котру саме Майру Шамвей? Їх дві.
Кленсі мало не проковтнув сигарету.
— Як це дві? Що ви мелете?
— Слухайте, Кленсі, в цій історії багато дивного, такого, про що ви ніколи не чули, не читали й чому навряд чи повірите зразу. Але відкиньте упередження, і тоді я спробую розповісти все, що знаю.
— Не вірте! — ревнув Богль. — Та дівиця звела його з розуму.
Кленсі скоса глянув на Богля.
— Коли мені буде потрібна ваша думка, я вас повідомлю, — сухо сказав він. — А поки що помовчіть. — І повернувся до мене. — Ну, Мілане?
Я запропонував йому сісти.
— Влаштовуйтеся зручніше. Історія довга. Вам доведеться мобілізувати всі ваші розумові ресурси.
— Дайте спокій моїм ресурсам, Мілане, і будьте обачніші. Я знаю, що ви вважаєте себе великим спритником. Але якщо спробуєте морочити голову, посаджу вас під замок. Вам таке до душі?
— Не треба погроз, друже! — кинув я хвацько.
На жаль, це була тільки бравада. Якщо я попаду до в'язниці, хто допоможе Майрі?
— До діла, Мілане, до діла!
Думка розповісти такому обмеженому типові всю мексіканську історію була не надто дотепною, але іншої ради я поки що не мав.
Кленсі слухав мене з сонним виглядом. На самому початку розповіді він закурив сигарету, і по кімнаті поплив сморід паленої ганчірки. Вже після другої затяжки Кленсі дав сигареті погаснути. Судячи з його манери курити, однієї сигарети йому вистачало днів на п'ятнадцять. Та коли брати до уваги сморід — надзвичайно ядучий і стійкий, — то цей час подовжувався чи не на роки.
Не дійшовши й до половини розповіді, я зрозумів, що марную час. Кленсі явно не міг збагнути, чи то я з'їхав з глузду, чи зумисне морочу йому голову. Він дедалі дужче хмурнів і здавалося, ось-ось вибухне.
— Отакі справи, — підсумував я. — Одну Майру викрали, а друга Майра вбила Анселя.
Ім'я Крюгера я не назвав. Він був надто міцним горішком для Кленсі. Я хотів узятися до нього сам, без втручання поліції.
— Ну й наплів! З вами не занудьгуєш! — зауважив Кленсі й глибоко зітхнув. — Треба геть зсунутися, щоб розповідати таке на суді. Якби я не знав вас, Мілане, то зараз же забрав би з собою.
Я тицьнув пальцем на Богля.
— Ось перед вами живий свідок, Кленсі. Він бачив усе, про що я допіру розповів: перетворення на ковбасу, жінку, яка літає, собаку, який розмовляє, тощо.
— А ви що скажете? — звернувся Кленсі до Богля. — Ви бачили, як людина перетворилася на ковбасу?
Богль перевів погляд з Кленсі на мене.
— Він вам просто мізки пудрить! Адже я казав. Нічого такого я не бачив. Дурниці якісь!
Я крикнув, скипаючи:
— Кретин! Ти ж чудово знаєш, що все це правда!
— А! Он воно як! — Кленсі побагровів од злості. — Мені все це набридло, чуєте? Або ви, Мілане, розповідаєте все щиро, або я саджаю вас під замок.
— Отакої! Я ж вам розповів усе, як було!…
— Гаразд! — урвав мене Кленсі і підвівся. — Годі. Послухаємо, що скаже шеф.
Я з докором подивився на Богля.
— Чого ти добиваєшся?
Семове обличчя нервово пересмикнулось.
— Можеш базікати все, що хочеш! — люто кинув він. — Я примушу її заплатити за все. Якщо нишпорки не впораються, я сам про це подбаю. Той, хто порішив Дона, своє дістане!
— Це кого ти назвав нишпорками? — обурився Кленсі.
— Тих, кого так називають, — насмішкувато озвався Богль.
Перш ніж Кленсі встиг відреагувати, перед дверима зупинився санітарний фургон.
Ми замовкли, дивлячись на сумне видовище. Ледве побачивши ноші, Сем заплакав.
Розділ чотирнадцятий
Головного інспектора звали Саммерс. Я непогано знав його. У доброму гуморі то був досить милий чоловік, але в лихому поводився так, ніби його ґедзь укусив.