Перш ніж прийняти, він протримав мене в коридорі близько чотирьох годин. Я був уже в напівбезтямному стані.
— День добрий, Мілане, — сказав він, коли Кленсі заштовхнув мене до кімнати. — Даруйте, що примусив вас чекати. Сідайте.
Я потис руку головного інспектора і сів. Кленсі, спираючись на підвіконня, стояв за спиною шефа і жував погаслу сигарету, так наче позував перед фотокамерами.
— Отак воно, значить, — зітхнув Саммерс і втупився в мене довгим поглядом. Потім, неначе схаменувшись, простяг пачку сигарет. — Куріть. І ось що, Мілане. Виявитися причетним до вбивства… Це на вас не схоже. Я вважав вас обачнішим.
— Ні до чого я не причетний. Без жартів! Тільки й того, що я знайшов бідолашного старого.
— Звісно, ви тільки знайшли його. Але чому саме вам було адресовано записку, в якій відома вам особа зізнається, що пришила його?
— Усе це дурниці, — повільно мовив я. — Вона не вбивала й не писала записки. Це зробила інша.
Саммерс сховався за густою хмарою диму.
— Інша? Он як! Чоловік, що перетворився на ковбасу, собака, який розмовляє, жінка, що літає. Атож, Кленсі мені розказав.
Запала мовчанка, така глибока, що я чув цокання свого годинника.
— Казна-що, — мовив нарешті Саммерс. — Я не маю часу вислухувати безглузді вигадки. Я не Кленсі, мені голову заморочити важко.
З його погляду я зрозумів, що настав час змінити тактику.
— Допитайте дівчину. Чого ви на мене всіх собак чіпляєте?
— Будьте певні, доберемось і до неї. Тільки-но вона опиниться під замком, ми знайдемо, що в неї спитати. А потім запропонуємо сісти на симпатичний теплий стільчик з електропідігрівом.
Виходить, вони ще не заарештували її. Хвалити Бога!
— Ваша подружка, коли не помиляюсь? — запитав Саммерс удавано благодушно.
Я заперечливо похитав головою.
— Ні. Просто вона мені подобається. Приваблива, цікава… Але це більше того.
— А Богль нам сказав інше.
— Це упереджений свідок. Він був найкращим другом старого. Отож і забрав собі в голову, що його друга вбила Майра. Тепер він буде говорити все що завгодно, аби тільки помститись їй. А ви його слухаєте!
— Виходить, ви вважаєте, що вона не винна?
— Це ж очевидно! — різко відповів я. — Я вже казав про це!
— Ви єдиний, хто так думає. Навіть вона сама зізналась. — І він поплескав по аркушику паперу, в якому я впізнав записку, перехоплену Боглем.
Нерви мої напружились, наче струни, і я не втримався від сарказму.
— Що ж! Маєте сукню, заляпану кров'ю, маєте щось на зразок самообмови… Вперед! Ви на правильному шляху до того, щоб стратити невинну людину.
Саммерс погладив себе по потилиці, крекнув і повчально зауважив:
— Не тільки це. Не тільки! На руків'ї ножа — відбитки її пальців. На піджаку старого — її волосина. Ні, Мілане, справа ясна. А ваша поведінка мене просто дивує. Раджу поводитись розумніше.
Я знизав плечима.
— У такому разі допомогти вам неможливо. Я хотів зголоситися свідком, але, оскільки ви не змогли перетравити мою історію, відмовляюсь.
Саммерс задумався.
— Розкажіть-но все самі. Я давно вас знаю, Мілане, і ніколи не вважав брехуном. Хочу вислухати розповідь з ваших власних уст.
Кленсі зітхнув і зробив застережливий жест, але його не було взято до уваги.
Я повторив те, що вже розказав Кленсі.
Саммерс слухав, не зводячи з мене холодного непроникного погляду і за своєю дурною звичкою невпинно гладив потилицю.
Коли я закінчив розповідь, він зауважив, не довго думаючи:
— Добра історія для роману. Фантазія у вас працює, нічого не скажеш.
— Еге ж, історія добра. Мало того — правдива. З цією поправкою з висновком згоден.
— І собака, що говорить! Звичайнісінький пес, який розмовляє так само, як ми з вами! До речі, де він?
— У лікарні для собак. Його відвіз туди Богль. Можете в нього спитати. Він скаже.
— Вже питали. Богль уперто заперечує, що собака колись говорив.
— Розшукайте найближчу від Мелбері-Парк ветлікарню. Ви неодмінно знайдете собаку там.
Обличчя Саммерса проясніло.
— Займися цим, — кинув він до Кленсі. — Цікаво буде погомоніти з собачкою.
Але тут я пригадав останні події, і в мене перехопило дух.
— Постривайте! Після того, як його вдарили по голові, він більше не говорить. Тепер пес тільки гавкає.
Мовчання було довге й гнітюче. Саммерс спохмурнів.
— Ага! Дивно, що пес тільки гавкає. — Помітивши вагання Кленсі, він наказав — їдь куди сказано. Все одно собаку треба розшукати. Я хочу знати напевне, що до ветлікарні доставили пораненого собаку.
Кленсі вийшов.
— Мені дуже жаль, Саммерсе. Розумію, що все це скидається на вигадки. Але все воно правда. Собака говорив ще вчора. Богом присягаюся!
— Собака більше не говорить. Може, й та пташка вже не літає? У мене вона долітається! — Очі Саммерса виблискували гнівом. — Коли б не знав вас так давно, було б вам непереливки. Я попросив би своїх хлопців освіжити вашу пам'ять.
Я нервово засовався на стільці. І раптом, несподівано для самого себе, випалив:
— Дайте мені змогу роздобути докази!
Я згадав, як Саммерс грав у покер. Він був азартним гравцем і не боявся ризикнути місячною платнею. І тепер я звернувся до його інстинкту азартного гравця.
— Слухайте, Саммерсе! Якщо я приведу ось сюди, до вашого кабінету, тих двох дівчат, це вас переконає?
В його очах спалахнув інтерес.
— Цікаво, як ви збираєтесь їх зловити?
— Дайте мені два тижні. Перш, ніж зловити, їх треба знайти. А це вимагає часу. Хай на два тижні ваші люди дадуть мені спокій.
— А ваші газети дадуть мені спокій, якщо вже через кілька днів я не зможу добитися бодай якихось наслідків? Ви ж самі газетяр і розумієте, що мене чекає.
— Атож, я газетяр. І добре знаю, що ви зможете воловодитись скільки захочете. Анітрохи не зважаючи на газетярів. Досить вам тільки захотіти. — Я відчував, що Саммерс попався на гачок, і подвоїв зусилля. — Ця історія — річ набагато складніша, ніж звичайне вбивство. Все з біса заплутано. Треба ще багато про що дізнатись. Ви хочете заарештувати Майру Шамвей і звинуватити її в злочині. І тоді вислизне злочинець, якому є що приховувати. Дозвольте мені зайнятися розслідуванням, і на п'ятнадцятий день я піднесу його вам на блюдечку.
— Ви можете детальніше? — спитав заінтригований Саммерс.