І вчений до найменших подробиць описав усі особливості комахи.
— За всі ці роки мені так і не пощастило знайти другого екземпляра, — сказав він щиросердо.
Для нього цей метелик був важливіший, ніж усі події, що сколихнули світ за останні п'ятнадцять років. Він забув своє ім'я, але не забув, якого кольору була передньокрайня жилка на зовнішньому крилі метелика.
— Я довго шукав своїх супутників; звичайно, і вони мене шукали. Вони, певно, вирішили, що мене з'їли звірі або проковтнула гадюка. Та я вцілів, як бачите. Ви — перші люди, яких я бачу.
— Від такого страховиська, як він, мабуть, усі звірі повтікали! — сказав по-англійському Джон. — Йому треба надати більш людського вигляду.
— Ви були одружені? — розпитував Сабатьє.
— Не пам'ятаю... Здається, що так, — зітхнув він після довгої паузи. — Я згадую в своєму житті жінку, яку любив. Так, жінка... Але я не знаю, була це моя дружина чи мати. Наука й робота настільки мене з'їли...
— Поглинули, — виправив Сабатьє.
— Так, поглинули, що я вже не можу згадати, як жив на світі.
— Але міста ви уявляєте собі?
Старий, непевно розвівши руками, коротко відповів:
— Шум.
— Невже ваші вуха довше зберігають почуте, ніж очі бачене? — здивувався Джон і, підійшовши до старого, спитав: — Ви мені дозволите вас підстригти?
— Стригти?
Джон узяв пасмо його волосся і показав пальцями, як стриже перукар.
— Зрізати ваше волосся, — пояснив і Сабатьє по-французькому.
Старий здвигнув плечима. Йому було байдуже.
— Мовчите — виходить, згодні.
Джон узяв невеличкі ножиці з робочого столу і, посадовивши старого на саморобну табуретку, заходився стригти бороду й волосся на голові. Скінчивши, Джон був надзвичайно задоволений своєю роботою, хоча йому довелося немало поморочитись: густе, зваляне, мов повсть, брудне волосся старого важко було різати невеличкими ножицями.
— Чудово! Я піду до табору, візьму запасний намет і пошию нашому дідусеві костюм. Та й треба ж його якось охрестити. Адже він людина, вчений, професор. Коротко це буде "Фесор". Фесор — хороше ім'я.
Коли Сабатьє переклав старому пропозицію Джона, той охоче погодився.
— Фесор — це добре. Я буду Фесор.
З того часу за ним закріпилось це ім'я.
Вбрання незабаром пошили. Правда, воно скидалося на похоронний саван, але зате було просторе, бо Фесор звик до зручної, легкої звіриної шкури.
— Ну, що ви ще хочете з ним зробити? — усміхаючись спитав Сабатьє, бачачи, що Джон критично оглядає свого помолоділого клієнта.
— Підгодувати, — відповів Джон. — Дуже вже він худий.
— Чим ви харчувалися? — спитав Сабатьє Фесора.
— Зерна, ягоди, пташині яйця, комахи, — відповів Фесор.
— Ну, зрозуміло, — сказав Джон, почувши відповідь. — Не дивно, що він худий, мов комар у посуху.
І вони почали годувати старого чим могли з своїх запасів і тим, що добували полюванням.
Якось Джон, завзятий рибалка, вирішив наловити Фесорові риби, глушачи її. Він узяв пляшку з-під віскі, влив у неї чверть вуглецю, який був у нього в запасі, і кинув у воду. Пляшка вибухнула, оглушивши рибу навкруги. Всі, в тому числі й Фесор, почали мерщій виловлювати рибу, що спливала на поверхню, і старанно промивати її, щоб отрута не просочилась усередину.
— Я знаю простіший спосіб ловити рибу, не боячись отруїтися нею, — сказав Фесор. — Он у тій частині лісу росте паразитична рослина, якою можна п'янити рибу.
— Отже, ви й рибою харчувались? — спитав Сабатьс.
— Давно, — відповів Фесор. — Рослина — дуже високо, а в мене нема часу лазити по деревах, якщо можна харчуватись ягодами на ходу.
Джон дуже зацікавився цією рослиною, про яку ніколи й не чув, і вирішив зараз же піти по неї.
Фесор показував їм шлях. Він ішов по лісу, мов по музею, в якому добре знав кожен експонат. Час від часу він звертався до якихось зарубок, зроблених на деревах. На запитальний погляд Джона відповів;
— Я обходив ліс у всіх напрямках від своєї халупи, і скрізь через кожні п'ятдесят-шістдесят метрів у мене зроблені на деревах позначки, які показують шлях.
Фесор завів своїх супутників у такі нетрі, що вони насилу продиралися.
— Он там, угорі, бачите — виткі рослини з білими квітками. Це і є мої риболовні снасті.
Навіть Джон, спритний, як мавпа, ледве виліз на верхівку дерева, обплутаного ліанами.
Він кинув кілька гілок з білими квітками, такими пахучими, що аж у голові паморочилось. Злазячи, він побачив на кошлатому стовбурі дерева розкішну білу орхідею і зірвав її.
— Я не знав, що ви так любите квіти! — сказав Сабатьє, поглядаючи на Джона. Та Джон замість відповіді одчайдушно скрикнув, клубком скотився з дерева і, не перестаючи зойкати, почав стрибати по траві, хапаючись то за обличчя, то за руки.
Сабатьє подумав, що його вкусила гадюка. Але Фесор підбіг до Джона й почав скидати з його рук і обличчя маленьких білих мурашок. Сабатьє теж приєднався до Фесора, і вони втрьох швидко змели з Джона мурашок. Кілька цих отруйних комах упало на руку Сабатьє, і він зрозумів, чому Джон так несамовито кричав. Біль від укусів мурашок був такий нестерпний, наче тіло кололи розпеченими голками. Коли нарешті з Джона струсили комах, Сабатьє підійшов до орхідеї і побачив, що всередині вся квітка всіяна білими мурашками.
— Ці злі інсекти , — сказав Фесор, — можуть з'їсти живу людину. Раз вони напали на мене. Я врятувався тільки тому, що кинувся в воду. У воді вони ще довго кусали мене, доки їх не змило.
Все тіло Джона пекло, мовби він прийняв ванну з червоним кайєнським перцем. Та він ще поривався ловити рибу.
— Мені треба скупатись у річці, інакше я згорю у власній шкірі! — запевняв бідолаха.
Улов був щедрий. Рослина Фесора діяла чудово. Незважаючи на те, що вода була проточна, хоча й з повільною течією, наркотичний сік рослини так одурманив рибу, що нею вкрилася вся поверхня річки. Але мало цього — Джонові пощастило спіймати в річці тварину з породи алігаторів — водяну ящірку, на вигляд безневинну, проте таку кровожерливу, як справжній кайман.
— Що ви робитимете з цією ящіркою? — запитав Сабатьє.
Але Джон тільки загадково моргнув.
Цього дня обід вийшов на славу. Наварили й насмажили риби.
На закуску Джон вирізав найсмачнішу частину — хвіст чудовиська, потім вийняв з тіла яйця, якими воно було наповнене. Печені яйця ящірки дуже припали до смаку Фесорові, він признався, що не знав про цю смачну страву. Для Джона, очевидно, була дуже приємна така похвала.