На екрані сяяло сіро-бузкове небо, а збоку пульсувало якесь мутне напівпрозоре клоччя, ніби клапті запорошеного серпанку. Повільно промайнуло поперек екрану сліпуче бузкове сонце, запорошений серпанок закрив усе й відразу ж зник. Ми бачили далеко внизу плоскогір'я, затягнуте бузковою імлою, жахливі шрами бездонних ущелин, неймовірно гострі піки, вкриті вічними снігами, — безрадісний крижаний світ, що йшов за обрій, мертвий, потрісканий, наїжачений. І ми побачили потужне, ніби полаковане коліно Малюка, повисле над безоднею, і його чорну руку, що міцно вчепилась у відчутне на дотик ніщо.
Чесно кажучи, цієї миті я перестав вірити своїм очам і поглянув, чи ведеться запис. Запис вівся. Але у Вандерхузе вигляд був також спантеличений, а Майка недовірливо мружилась і крутила шиєю, наче їй заважав комір. Тільки Комов був цілком спокійний і нерухомий — сидів, упершись ліктями в панель і поклавши підборіддя на сплетені пальці.
А Малюк уже падав. Кам'яна пустеля стрімко насувалася, злегка обертаючись навколо невидимої вісі, і зрозуміло було, куди йшла ця вісь — у чорну тріщину, що розколола буре поле, загромаджене уламками скель. Тріщина росла, ширшала, освітлений сонцем її край здавався гладким і абсолютно прямовисним, а про те, щоби побачити дно, не могло бути й мови, — там панувала цілковита темрява. І в цю темряву стрімко увірвався Малюк… Зображення зникло, і Майка, простягши руку, ввімкнула підсилення, але з підсиленням нічого не можна було розгледіти, крім невиразних сірих смуг, що струменіли на екрані. Після цього Малюк видав пронизливий лемент, і рух зупинився. "Розбився!" — з жахом подумав я. Майка з усієї сили вчепилася мені в зап'ястя.
На екрані виднілися якісь невиразні нерухомі плями, все було сірим і чорним, і чулися дивні звуки — якесь булькання, хрипке курликання, сичання. З'явився знайомий чорний обрис руки з розчепіреними пальцями і зник. Невиразні плями попливли, змінюючи одна одну, курликання і булькання то голоснішало, то тихішало, розгорівся і згас помаранчевий вогник, потім ще один, і ще… Щось коротко заревло й пішло багаторазово відлунювати. "Дайте інфра", — крізь зуби промовив Комов. Майка схопилася за верньєр інфрачервоного підсилення і повернула його до краю. Екран відразу посвітлішав, але я, як і досі, нічого не розумів.
Увесь простір був заповнений фосфоресцентним туманом. Щоправда, це був не звичайний туман, у ньому вгадувалася якась структура — ніби зріз тваринної тканини під розфокусованим мікроскопом — і в цій структурній імлі проглядалися подекуди набагато світліші ущільнення і збиранина темних пульсуючих зерен, і все це начебто висіло в повітрі, а часом раптом зовсім зникало і з'являлося знову, а Малюк ішов через це, немов насправді нічого цього не було, ішов, витягши перед собою сяючі руки з розчепіреними пальцями, і пальці його вібрували і здригались у складному й очевидному ритмі, а довкола — булькало, хрипіло, дзюрчало, дзвінко цокало.
Так він ішов довго, і ми не відразу помітили, що малюнок структури блідне, розпливається, і ось на екрані залишилося тільки молочне світіння та ледь помітні обриси розчепірених пальців Малюка. І тоді Малюк зупинився. Ми зрозуміли це з того, що звуки перестали наближатися і віддалятися. Ті самі звуки. Ціла лавина, цілий каскад звуків. Хрипкі гули, басисте бурмотіння, задавлені пищання… щось соковито луснуло і розлетілося дзвінкими бризками… дзижчання, рипіння, мідні удари… А потім у рівному сяйві проступили темні плями, десятки темних плям, великих і маленьких; спочатку невиразні, вони набували чимраз чіткіших обрисів, ставали дедалі схожішими на щось дуже-дуже знайоме, і раптом я здогадався, що це таке. Це було цілком неможливо, але я вже не міг відігнати від себе цієї думки. Люди. Десятки, сотні людей, ціла юрма, вишикувана у правильному порядку і видна ніби трохи зверху… І тут щось сталося. На якусь долю миті зображення зробилося цілком чітким. Надто ненадовго, втім, щоб можна було роздивитися що-небудь. Після чого пролунав розпачливий крик, зображення перевернулося і зникло зовсім. І відразу ж скажений голос Комова промовив:
— Навіщо ви це зробили?
Екран був мертвий. Комов стояв, неприродно випроставшись, його стиснуті кулаки впиралися в пульт. Він дивився на Майку. Майка була бліда, але спокійна. Вона теж піднялася і тепер стояла перед Комовим обличчям до обличчя. Вона мовчала.
— Що трапилося? — обережно поцікавився Вандерхузе. Очевидно, він також нічого не розумів.
— Ви або хуліганка, або… — Комов зупинився. — Виключаю вас із групи контакту. Забороняю вам виходити з корабля, заходити в рубку і на пост КАЗ. Ідіть звідси.
Майка, як і раніше ні слова не кажучи, повернулася і вийшла. Не роздумуючи ні секунди, я рушив за нею.
— Попов! — різко сказав Комов.
Я спинився.
— Прошу вас негайно передати цей запис у центр. Екстрено.
Він дивився мені просто у вічі, і я почувся погано. Такого Комова я ще ніколи не бачив. Такий Комов мав безсумнівне право наказувати, саджати під домашній арешт і взагалі придушувати будь-який заколот у самому зародку. В мене було відчуття, що я зараз розірвуся навпіл. "Як Малюк", — мелькнуло в моїй голові.
Вандерхузе промовив, кашлянувши:
— Ну-у, Геннадію. Може, все ж таки не в центр? Адже Горбовський уже на базі. Може, все-таки на базу, як ви гадаєте?
Комов усе дивився на мене. Звужені очі його здавалися крижинками.
— Так, звичайно, — промовив він, зовсім, між іншим, спокійно. — Копію на базу, Горбовському. Дякую вам, Якове. Попов, розпочинайте.
Мені нічого не залишалося робити, окрім як почати. Але я був незадоволений. Якби ми носили картузи, як за старих часів, я повернув би свого картуза дашком назад. Але картуза на мені не було, і тому я, дістаючи з рекордера касету, обмежився тим, що запитав з викликом:
— А що, власне, трапилося? Що вона такого зробила?
Якийсь час Комов мовчав. Він уже знову сидів у своєму кріслі і, покусуючи губу, барабанив пальцем по підлокітнику. Вандерхузе, розпушивши бакенбарди, теж дивився на нього з очікуванням.
— Вона ввімкнула прожектор, — сказав нарешті Комов.
Я не відразу зрозумів.