— Який прожектор?
Комов, не відповідаючи, показав пальцем на утоплену клавішу.
— А, — промовив Вандерхузе із прикрістю.
А я нічого не сказав. Я узяв касету і пішов до рації. Якщо чесно, говорити мені було нічого. Навіть за менші провини людей із шумом і соромом випирали з космосу. Майка увімкнула аварійну лампу-спалах, вмонтовану в обруч. І можна було уявити собі, як почувалися мешканці печери, коли у вічній пітьмі на мить спалахнуло маленьке сонце. Знепритомнілого розвідника за цим спалахом можна виявити з орбіти навіть на освітленій стороні планети… навіть якщо його засипало… Такий прожектор випромінює у діапазоні від ультрафіолету до УКХ… Не було ще випадку, щоби розвідникові не вдалося відлякати таким спалахом найскаженючішу, найкровожернішу тварину. Навіть тахорги, які взагалі нічого на світі не бояться, гальмують задніми ногами, спиняючи свій нестримний розбіг… "З глузду з'їхала, — подумав я безнадійно. — Зовсім оскаженіла…" Та вголос я сказав (всідаючись за рацію):
— Подумаєш! Натиснула людина не на ту клавішу, помилилася…
— Так, справді, — промовив Вандерхузе. — Мабуть, так воно й було. Вона, вочевидь, хотіла ввімкнути інфрачервоний прожектор… Клавіші поруч… Ви як гадаєте, Геннадію?
Комов мовчав. Щось він там робив на пульті. Я не хотів на нього дивитись. Я увімкнув автомат і почав демонстративно дивитися в інший бік.
— Неприємно, звичайно, — бурмотів Вандерхузе. — Ай-яй-яй-яй… Справді, це ж може позначитися… Активний вплив… Навряд чи приємний… Гм… У нас в усіх останнім часом дещо напружені нерви, Геннадію. Не дивно, що дівчинка помилилась… Мені самому кортіло, знаєте, що-небудь зробити… якось покращити зображення… Бідолашний Малюк. По-моєму, це він закричав…
— Ось, — сказав Комов. — Можете помилуватися. Три з половиною кадри.
Було чути, як Вандерхузе стурбовано засопів. Я не втримався і озирнувся на них. Нічого не було видно за їхніми зсунутими докупи головами, тому я встав і підійшов. На екрані було те саме, що я побачив останньої миті, але не встиг сприйняти. Зображення було пречудове, і все ж таки я зовсім не розумів, що це таке. Багато людей, багато чорних постатей, абсолютно однакових, вишикуваних у шаховому порядку. Стояли вони мовби на рівній і добре освітленій площі. Передні постаті були більшими, останні, у повній відповідності із законами перспективи, меншими. Втім, ряди здавалися безконечними і десь удалині зливалися в суцільні чорні смуги.
— Це Малюк, — промовив Комов. — Упізнаєте?
До мене дійшло: дійсно, це був Малюк, повторений, як у незчисленних дзеркалах, незчисленну кількість разів.
— Схоже на багаторазове відображення, — пробурмотів Вандерхузе.
— Відображення… — повторив Комов. — А де ж тоді відбиття лампи? І де в Малюка тінь?
— Не знаю, — чесно зізнався Вандерхузе. — Дійсно, тінь має бути.
— А ви що думаєте, Стасю? — запитав Комов, не обертаючись.
— Нічого, — коротко сказав я і повернувся на своє місце.
Насправді я, звичайно, думав, у мене мізки рипіли — так я думав, але придумати нічого не міг. Понад усе мені це нагадувало формалістичний малюнок пером.
— Що ж, небагато ми дізналися, — промовив Комов. — Навіть вовни жмут виявився нікудишнім…
— Охо-хо-хо-хохонюшки, — промовив Вандерхузе, важко підвівся і вийшов.
Мені теж дуже хотілося вийти і подивитися, як там Майка. Та я глянув на хронометр — до закінчення передачі залишалося ще хвилин десять. Комов шурхотів і вовтузився у мене за спиною. Потім його рука простяглася через моє плече, і на пульт перед і мною ліг блакитний бланк радіограми.
— Це пояснювальна записка, — сказав Комов. — Надішліть відразу ж після закінчення передачі запису.
Я прочитав радіограму.
ЕР-2, Комов — база, Горбовському. Копія: центр, Бадеру. Надсилаємо вам запис з передавача типу ТГ. Носій Малюк. Запис вівся з 13.46 до 17.02 БЧ. Перерваний внаслідок випадкового ввімкнення лампи-спалаху через мою недбалість ситуація на даний момент непевна.
Я не зрозумів і перечитав радіограму ще раз. Потім озирнувся на Комова. Він сидів у попередній позі, поклавши підборіддя на сплетені пальці, і дивився на оглядовий екран. Не можна стверджувати, що гаряча хвиля вдячності накрила мене з головою. Ні, цього не було. Надто мало симпатії відчував я до цього чоловіка. Але треба було віддати йому належне. У такій ситуації не кожен учинив би так рішуче і просто. І, власне, несуттєво, чому він саме так учинив: чи тому, що пожалів Майку (сумнівно), чи засоромився своєї різкості (більше скидається на правду), чи тому, що належить до керівників того типу, які цілком щиро вважають провини підлеглих своїми провинами. У будь-якому випадку, для Майки небезпека пташечкою вилетіти з космосу істотно поменшала, а позиція і реноме[27] самого Комова помітно погіршилися. Гаразд, Геннадію Юрійовичу, при нагоді це вам зарахується. Такі дії слід всіляко заохочувати. А з Майкою ми ще поговоримо. Справді-бо, якого дідька? Що вона — маленька? У ляльки вона тут гратися вирішила?
Автомат дзенькнув і вимкнувся, я взявся за радіограму. Увійшов Вандерхузе, штовхаючи перед собою столик на колесах. Зовсім безшумно і з незвичайною легкістю, яка зробила би честь найкваліфікованішому кіберу, він поставив тацю з тарілками біля правого ліктя Комова. Комов розгублено подякував. Я взяв собі склянку томатного соку, випив і налив ще.
— А салат? — засмучено запитав Вандерхузе.
Я похитав головою і сказав у спину Комова:
— У мене все закінчено. Можна бути вільним?
— Так, — відповів Комов, не обертаючись. — З корабля не виходити.
У коридорі Вандерхузе повідомив мені:
— Майка обідає.
— Істеричка, — сказав я зі злістю.
— Навпаки. Я сказав би, що вона спокійна і задоволена. І жодних слідів каяття.
Ми разом зайшли до кают-компанії. Майка сиділа за столом, їла суп і читала якусь книжку.
— Здоров, арештанте, — сказав я, всідаючись перед нею зі своєю склянкою.
Майка відірвалася від книжки і поглянула на мене, примруживши одне око.
— Як начальство? — поцікавилася вона.
— У тяжких роздумах, — сказав я, розглядаючи її. — Вагається, повісити тебе на фок-реї[28] негайно чи довезти до Дувра, де тебе повісять на ланцюгах.