Храм був у понедівнок; а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати, бо з ве-ликої оруди та гей трудині були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко — от як і тепер. Сестри знов сидять собі надворі, на призбі, та — от як тото вже дівкам заряд [77] — регочуться, та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну [78] сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба ти не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, [79] ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п'ють, лиш аби ніхто не видів!), ба ся знов сяк, ба та знов так, — от що й робили би більше? До того ще посходилися від сусід дівки — ярмарок, та й годі! Аж брат мусив вийти та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними: лежала вона собі, сердешна, в пасіці та так і плаче тихесенько, ні-хто не знає чого, а приповістися [80] і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала.
— Що вам, сестричко? — питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам "ви"). — Ви щось від того храму як не свої стали, — чи вам лиш хто що не ка-зав? Таже маєте нащось братів претці, [81] Господи! Скажіть лиш баді-ці або мені, та ми його в капусту посічемо.
— Нічо, братчику, — сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А да-лі й каже: — От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довгополе від-відати... Василя... — а се доказала вам уже насилу, та й сховала го-ловку в джергу. [82]
Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і почому світі.
— Іду, — кажу, — коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо, сест-ричко, не переказуєте в Довгополе?
Сестра лиш на мене подивилася.
Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи сивесенькими твоїми очицями. Сльози мені закрутилися... вийшов з пасіки, не допитуючися далі.
Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрі-мали, а я став коло неї та й чекаю, як брат стане.
— Може, тобі чого треба, Юрію? — запитав по часі.
— Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? Кортить мене відознати [83] за Василя.
— Про мене — каже брат, погадавши часок. — Аз чим ж ти підеш коли й колачі минулися, і горілки дасть Біг?..
— Горілка буде, — кажу, — коби гроші, а колачів я маю пару своїх.
Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця.
— На, — каже, — та возьмеш по дорозі око [84] горілки; а тепер уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів.
Я впідскоки в кліть. От уже й убрався та уходжу.
Брат подивився по мені, та й не мав що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошниці утру та топорчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости.
— Іди ж, хлопче, та не барися мені туда, — наповідає [85] брат. — Ходом та й назад!
Я пасунув брови: "Що мене, — гадаю собі, — миють бадіка хлоп-цем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сі-ється, — гм!"
Брат усміхнувся та, аби мене потішити, й каже:
— А котрим ти конем їдеш, хло!? [86]
— А котрим же їхав би? Рижим!
— Дай рижому покій, — каже брат, — він недавно з дороги, бери мого.
Не треба мені се було двічі казати, — як скочу! На мліг [87] ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий. Ей, то ж був-бо раз і коник уже! Хоть під якого отамана.
Увійшов я в хату.
— Я вже готовий, бадічко, — чи кажете йти?
— Іди, йди! — каже брат. Та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й бо-рше.
— Гай, гай! [88] — кажу я. — Оставайте, бадічко, здорові.
Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком у-стріть [89] мене:
— Ілаш з Василем, бадічко!
— Де!? — крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з ха-ти.
— Адіть, бадіко, адіть — онде, право [90] Кодоманки. Та й у куч-мах [91] — не видите? Адіть!
Брат аж плеснув у долоні:
— Квапився, нема що й казати!.. Біжи винеси мені кресаню, най іду пана-молодого зустрічати. — А самий такий рад!
Сестра побігла за кресанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо; то ж то би вже довгопільці диви-лися, а Корочукова Аксенія! Аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кинув, та побігли ми боржій встріть пана-молодого.
— Слихом слихати,
Видом видати, —
А пана-молодого вітати
Щастєм, здоровлєм,
Розумом добрим,
Ласкою господньою.
Дружиною надобною!
Най тобі, брате, чи, — хочу казати, пане-молодий, Бог дає
І з роси,
І з води,
І а усеї лободи!
А пречиста діва
За столом сіла,
А за нею добрі люди —
Тобі доленьку судять;
Як золото, ясна,
Як весна, красна,
Як хліб, добра,
Усему світові вподобна.
Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню та й уклонився аж тричі.
Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! Аж мало що не перевернулися.
— Дякувать тобі, братчику! — тілько й бесіди з його.
— Та годі вже, брате, годі! — стали бадіка казати. — Уповідай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя не-ня казали, що довгопільські дівчата говорили, що ти на стороні [92] посватав, — що?
— Ей... Та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю, — каже Ілаш. — А мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?! — та й знов братові поза шию.
— От і не говорив би таке, — каже брат, — та ще й против ночі; ніби тото я в тім що свідім? [93] От любить, та й пов'язала, — ходім д хаті!
Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! Гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову.
— Як же, пане піддружбо? [94] — жартую я до його. — Я тобі вкло-нився, а ти мені ані слова, — що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий — я лишень що хотів до те-бе на Довгополе їхати.