— Чого? — перетяв Василь.
— От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?
— Я, страшний? Та хоть би й так — що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо...
— Бо що? — став я питати. — Може, мені в лице далі?
— Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?
— Так?
— Так!
— Ну, добре, що знаю, — кажу я. — Більше ти на мене токма [95] за се не будеш гніватися. — А сам умовк. Більше я до його не промо-вив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсер-дити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не, аби я, може, на його ворогував, — крий Господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а гово-рити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, — та й то відповім йому на його запитання, — розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так — знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава.
V
Повходили в хату.
Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, — такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки [96] плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; най-миття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горі-лку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, — не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.
От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, — от і попустило трохи з серця. У пропінації [97] приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.
"Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:
— Абрамку, а спите ви?
— Гм?
— Чи спите ви? — кажу.
— Сплю.
— Встаньте та дайте горілки.
— А багато?
— Пів відра.
— А нащо тобі аж пів відра?
— Мені жінка злягла та мені треба.
— І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.
— Але встаньте, коли я вас прошу.
— Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!
— Ей, Господи, бо'з вами!
— Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, ка-жу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, — ну!
— Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.
— Що хлоп св...я — рохкає, що Бог дасть — то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану".
Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево бе-реться:
— Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! [98]
Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.
— Дайте, Дувидку, — кажу, — дайте, та вам колись ще якоїсь при-повім.
Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А ме-ні стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, — нема тото, як молоді літа!
Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:
— Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь [99] колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на ве-сілля у післанці.
Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:
— Як ви кажете, бадічко?
— І овшем, [100] — каже брат, — позволю, — чому ні!
От лиха воля минула й до решти; та коли б то — але ще й тої уті-хи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:
— А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли?
— Пістолета? — крикнув Василь, схопившися з місця, — ану пока-жи!
— Ану-ко, покажи! — повторив і Ілаш.
Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.
— Ади! — кажу до Василя.
— А набиті? — питає.
— Не набиті, — кажу, — або чому?
— Так нащо ж мені їх показуєш? — рік Василь, сівши собі знов, як сидів. — Спряч [102] їх собі!
"Зійшов з розуму, та й годі!" — гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.
— Адіть, — кажу, — що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.
— Я тобі подарую свої ножі, — обізвався Василь, — мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.
— А ти нащо ножів збавлявсь би? — обізвався мій брат до Василя.
А відтак каже до мене:
— Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.
— Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі [103] нові робити, бо в моїх геть нізки [104] рвуться — так згло-далися.
— Ну, про мене! — каже брат. — Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.
— Бігме, бадічко, цілий згарець [104] вам скошу, — кажу я. А са-мий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.
— Ну, ну! — каже брат. — Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай он-де вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім [105] був за горіл-кою, — де би!? [106]
— Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.
Всі в сміх. А я й кажу:
— Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі по-гуляє та мідку вип'є.
— Може, й пива? — накинув Василь.
— Пива? — кажу я. — А хто ж бояре пивом частує?
— Не знаю, — утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.
Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі [107] роблять — що більше й робили б?
Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола.
А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила.