В хаті, звичайно, — як у храму. Стіни оббиті коверцями, світло горить; куда обернешся — столи аж вгинаються; по тім боці за столом сидять дівки, як ті квіти у грядочці, а по сім боці коло столу сидить знов славне парубоцтво та щебече собі, як дрозди. На стільці против столів сидять музики та заводять, як то зви-чайно перед вечерею, якоїсь волоської [62] туги, що аж сердень-ко топиться, а коло печі пораються неня аж з трьома кухарками та ладять страву.
Ілаш сидить против Калини, я свого Василя посадив против Марії, а сам пішов братові помагати; бо брат, знаєте, не мав при столі сидіти, але за гості старатися, — така вже в нас, бачите, пове-дінка.
Помирилися, помолилися щиро Богу небесному, староста по-клав на стіл аж шість мисок великих грітої з медом горілки та став частувати, я знов з братом крою колачі, неня подали страву на стіл, парубки чаркують порційками — аж любо, а дівок силою засипають, котра не хоче випити. Бесіда мила, козацька; брат та ватажні парубки гостеньків усе демнають, [63] усе просять, ненька такі раді, що аж Богу святому моляться, а Ілаш топиться таки, дивлячись на свою Калину, а вона знов гине, дивлячись на його. Лиш Василь як сидить, так сидить собі невеселий. Що сестра його займає, що другі дівчата зачіпають, — бо понад Василя, знаєте, не було кращого парубка на цілу Буковину, — що таки неня, та брат, та я приговорюємо, — годі! — та й роби з ним що хоч. Але — дивлюся я — сестра лиш ув'яла. Я кинувся до неї:
— Сестро, а вам що?..
Прибігли і неня.
— Я бо тобі не казала, Маріє, аби ти тілько не гуляла? Боже мій! — з тими дівками; як вони не хочуть мене слухати!
— Та Марія, — кажу, — і кроку вам сьогодня не зробила в танці. Чо-го-бо й ви ще від неї хочете? А дайте ж покій дівчині.
Неня аж зажурилися.
— Так чого ж? — кажуть. — Чи не з очей лишень? Одокіє! А заведи-ко сестру до комори та постели, най трошки ляже, може, їй легше буде.
Одокія (старша) узяла сестру попід силу [64] та веде в кліть, [65] а я кинувся вперед, аби боржій кліть відомкнути та посте-лити.
III
От лишень що Одокія положила сестру на підклад [66] та на-крила, аж тут кричить мій брат а хорім: [67]
— Юрію, а де ти?
— Осьде, бадічко! — відзиваюся я та й біжу в хороми.
— А подивись-ко, де Василь дівся, — каже брат, — я й ні в тот бік, як він вийшов з хати.
Я кинувся на двір — нема, у пасіку — нема: аж дивлюся у пастів-ник — а він коня собі лагодить.
— А це якої знов, Василю?
— Та от такої, що хочу їхати домів.
— Коли б хоть горілки був пив, то ще не дивувався б тоді, а то й горілки не кушав, [68] а таке зводить, що сміх і людям уповідати. А неня та брат що казали б, якби се ти зробив?
— От скажеш їм, що я заслаб чогось та й поїхав додому.
— Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе до-дому пустив, та ще й самого. Не пускаю! — кажу.
А сам трутив його від коня, здоймив сідло та поніс у кліть, аби замкнути.
В мене діло бувало, горить: загадав — та й зробив. Виходжу на двір, а Василь ще в пастівниці — як стояв, так і стоїть.
— Ходи в хату, Васильку, — яв [69] я його по-добру голубити, бо знав, що фрикою [70] з ним і тілько не вдію. — Ану ж, ходім, — кажу. — Мене так кортить з тобою горілки випити, аж страх! Я еї сього-дня і не коштував. Ану, брате, та вип'ємо і собі по чарці, ворогам на збитки!
— Чекай, — каже, — зараз піду, най лиш трошки прохолоджуся, бо мені душно.
— Так же ходімо у сад, — кажу я йому, — там так красно; там я тебе проведу, а відтак підемо оба в хату.
— Ходім! — каже, та й пішли.
Під садом наша пасіка, на всі боки обцаркована, [71] а мали ми тогді більше як двіста маток бджіл. Під пасікою була лавочка.
— Отут, — каже Василь, — сядьмо собі.
— Добре, — кажу, та й посідали.
Гості одні в хаті бавляться (бо вже було по вечері), одні гуля-ють надворі, а декотрі співають собі за музиками, навіть і неня, що до співанок не конче ласі були, заспівали собі з добрими лю-дьми, — не так уже про свою волю, бо вони дуже вам зроду журли-ві були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно і потя-гає за співанками — Боже любий! Шкода, що до нас не конче добре було чутися, бо пасіка гей далічко від хати. За тото ж бо місяць так нам красненько і світить! А Василь мій так-таки вам затужив, що аж не можу вам сказати.
— Та й не уповіш мені, товаришу, що тобі є такого? — питаю я по-часові.
— А цить же, — каже він та й слухає; аж чуємо: двері рип! до пасі-ки.
— Братчику, любчику, голубчику! — став хтось усередині казати. — Дай мені яку пораду, бо гину.
— Та годі ж бо, Ілашу, годі! — обізвався мій брат. — Порада тобі го-това: ти любиш Калину, а Калина любить тебе; віно — хоть би в моїх сестер таке! А дівка — як сам знаєш; та до того тобі така гос-по-дарна, що пари їй нема. Стара знов жона чесна та ані раз не фудульна. От шли в неділю по рушники, та й годі. Твоя неня, знаю, що відразу пристануть, а я з Калиною самий поговорю ско-ро по храму, та й все буде добре, так маю в Бога надію.
Ілаш аж підскочив та братові поза шию:
— Ей, світе ти мій, братчику ти мій щирий та любий! Більше не міг і промовити з радощів.
— Та годі бо, годі! — каже брат, — бо ще мене задушиш.
— Та коли ж бо не маю брата понад тебе, — каже Ілаш, — та й не зможу тобі віддячитися. Чому мені Бог не дав сестру, щоби був її за тебе віддав?
— За тото, — перебив його брат, — дам я свою одну сестру за Васи-ля; знаєш, от, може, таки Марію, бо вона на його щось дуже при-язно сьогодня дивилася.
— Але що даш?! — питає Ілаш весело.
— Чому ні? — каже брат.
— Дай руку!
— Осьде й рука, й слово, що дам.
— Ходім же пити слово! [72] — каже Ілаш.
— Ходім.
Та й пішли. А Василь як вам засміється! — Ще й сьогодня мені страшно від його такого сміху.
— А чув? — питає мене.
— Чув.
— Так ходім і ми в хату, щоби виділи, як буде твій брат з моїм братом слово пити.
— Добре, — кажу, — ходім! — взялися та й пішли.
IV
Минув і храм. Гості роз'їхалися кождий у своє. Брат випрово-джав тітку аж против Устєрік, [73] та також вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру [74] дзьоблинку мицькову [75] та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарува-вся крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політичкою [76] багровою на п'ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми.