Лиш Василь сьогодні ні сміється, ні гуляє, — він і так не конче був до того гуляння, а сьогодні йому і не наводи таки нічо, бо можеш ще й в лице дістати. Дивиться на Калину та й мовчить.
— Та йди-бо та гуляй, — кажу я, — чогось осторопів? Ади, онде сто-їть Маріка (моя середуща сестра), — ану, йди та вже вимахай нею, аби знала, з ким раз гуляла, — вона через цілий тиждень так і ра-дується, що з тобою гулятиме.
— Е, що мені там до твоєї сестри, — воркнув Василь. — Най собі гу-ляє, про мене, з ким хоче, зо мною, певне, що не буде.
— Ото ж бо й ти файно [51] наговорив! — чекай, скажу я Марії, не бійся.
Василь лиш кинув головою, ніби тото отак: "та кажи, мені бай-дуже".
— Юрію, а ходи-но сюда! — закликав мій брат, стоячи та чудуючи-ся, що за танці Ілаш з Калиною виводять, — таки аж землі не дося-гають. Доста того, що глиницькі цигани самі вже казали: "Ми вже, — кажуть, — по весіллях та по храмах свій вік збули, але такої гульні ми ще, бігме, що не виділи". А Ілашко ще дужче, гей неса-мовитий! А не веселий, ні! — гей ніби вже знав, що він оце востан-нє у нас на краснім храму гуляє.
Най мені ще хто скаже, що душа не віщує горе!.. Та що з того, що душа віщує, коли серце годі навчити! Люба-згуба, шепче душеч-ка, а Калинка слухає та от що; прилипла, як мід, до леґіня, а тут не знаю, чи коли дотепер і бачилися гаразд, бо Яблониця далеко, а Калина як ще була маленькою у нас на храму, так і не була ще дотепер, а коли б знала, яке ще має діятися, то була б і не прихо-дила. Але то, — чоловік не годен своїй долі так утечи, як земля від сонця не годна відступитися. Та вже най би, зрештою, і так було, лиш коли б тота доля, май, по правді робила, а то дасть одному забагато, а другому таки нічого, Бог би її побив...
Але доки долі буде, а я обірву від брата якийсь кулак, бо він мене відколи кликав, а я тут зачав вам рацію про любу та про до-лю, ніби ви сього діла і без мене не знаєте. Господи! — от біжу ліп-ше д братові.
— Що казатимете, бадічко?
— Іди, — шепнув мені брат в ухо, — та проси неню, аби борше стіл лагодили, бо вже далі пора.
— Зараз, — кажу та й скочив домів, — наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви.
— Нене, — кажу, — бадіка просили, щоби стіл лагодили.
— Та стіл уже, синку, відколи готовий! Хоть зараз най просить.
Я взаводи до брата:
— Стіл уже давно готовий, бадічко, — чи скажете казати музикам, аби стали?
— Кажи, — але кажи їм так, що як будемо йти ід хаті, то иай же мені грають, не жартують; а при столі аби мені хіба лиш до отче-нашу утихли.
— Гай, гай! — кажу та й махнув, аби робити, як мені казано, бо я, знаєте, свого брата дома гірше боявся, як тепер не знати якого єнорала, — та й таки так і має бути, щоби молодший брат старшо-го боявся, — а може ні? Може, де й ні, але в нас межи гуцулами уже раз така установа, та й ніхто єї не переіначить, бо у нас, знаєте, старі руські [52] обичаї ще чисто утрималися, — коли не ліпше, як на самій Україні, бо Україною, бачите, орудував хто хотів, та все їй своє набивав, але до гуцулів. Богу дякувати, не конче ляшків, та недоляшків, та переляшків, та як погана віра, май, зветься, — і ко-ртіло. У нас справа швидка: з креса [53] та в груди — за димом не видко, за громом не вчуєш.
Тото лиш тепер перейшли гуцули на біду, але з-за мого верем'я ще інак було. Ох, ох, милий Боже! — ти високо, цар далеко, а песі віри роблять що хотять. Але чей колись і на наші ворота сонце засвітить!
У нас на храмах обирають старосту, як би й на весіллі. У нас то-гді був один чоловік, Ферик називався, за храмського старосту. От і прийшов та й став просити до столу, — а тото [54] вже таки гаразд пізно було. Так собі парубоцтво здорове погуляло — і ні в той бік, [55] що сонечко вже потало у Чорногору, [56] аби там нашому панові Добошеві поклонитися та його у красний храм до нас запросити. Чогось бариться ще любчик наш, — але прийде він колись, хіба би тоту Чорногору вітер уже роздув. А доки він при-йде — то ми хіба ходім з Богом, та просимо й вас, пани мої чесні, будьте ласкаві на хліб, на сіль та на що Бог дав та добрі люде прилагодили. Не гордуйте, прошу; хоть у нас великі приправи не найдете, то найдете чисте серце та щиру думку, — а хоть тота дум-ка трохи бистра, як ті вітрове в наших горах, то нічо тото не шко-дить; ліпше так — міркую, — як би ми ходили замлілі та бездушні, як ті ваші міщани, що щиру думку та нітвісти, [57] май, що мал-пують, а тут би раді чоловіка в ложці води утопити; ми не так: ми вас хіба у мідку солоденькім утопимо, а бити вас, бігме, не мемо, [58] — най вас Господь б'є ласкою своєю та усім добром, а ви знов будьте добрі на нас, та не цурайтеся нас, простих гуцулів, ані на-шого столу. Просимо, будьте ласкаві!
Музики пішли уперед, за ними повели мої сестри та дівки з се-стриної ватаги сторонських дівок. Відтак пішли другі музики, а за ними рушили парубки, — насамперед мій брат вів Ілаша, і так далі провадив кождий парубок з братової ватаги усе по два сто-ронські парубки, як тото вже у нас установа. А я свого Василька ледве відшукав по базарі, — стояв собі, сердешний, під явором та мнув шириньку [59] у руках, аж тут я зирк на його — а він плаче!
— А се, Василю, якої? — писнув я. — А чи тобі лиш хто що не казав?
— Не казав, — каже, а сам ще дужче.
— Я це не розумію, — кажу. — Може, я тобі чим прогрішив, та тобі так банно? [60] Коли що було, братчику, то вибачай, я це, бігме, не хотячи, — цить же, не плач!
Він лиш на мене подивився, а далі промовив:
— Ти мені, Юрійку, нічо не винен.
— Так чого ж плачеш? Гей, якби Марічка виділа, що такий леґінь, мосьпане, плаче, тото ж би сміялася, — а хто ж бо таке видів?
Трафив я на лік: як опарений, кинувся мій Василько, обтерся боржій та й ухватив мене за руку.
— Ходім! — каже.
— Отак, то що інше, — кажу я, — так, але [61] ходім.
Та й пішли.
— Лиш не сади мене коло...
— Коло кого? — питаю.
— Та коло — Калини, чи як її там звете.
— Та хоть би й рад посадити, то не посаджу, — кажу, — бо коло неї Ілаш сидітиме.
— Ілаш? — заскреготав мій товариш зубами та й більше нічого не говорив через цілий вечір: ти б казав, що хтось його замовив.