Що він зараз поробляє, її татусь? Іде, мабуть, уздовж колії, у правій руці молоток, у лівій люлька. З люлькою він майже не розлучається. І вечорами, коли щось на ганкові оповідає, і вдень, і в неділю, коли порається на подвір'ї і теж щось розповідає, люлька незмінно при ньому.
Про що б не оповідав татко, чи про залізницю (слово це він вимовляє особливо повально і багатозначно), чи про село їхнє Безлюдівку, завжди непомітно переводить розмову на одне: що зараз у країні діється, чим ми усі живемо і далі житимемо. От і вчора, мама в одну душу, щоб татко завтра, як отримає зарплату, зайшов до крамниці і купив нарешті собі щось на ноги. Батько спершу нічого не відповів, та увечері, сидячи, як завжди, з дітьми на ганку, сам про ті чоботи і заговорив. Чи тільки в нього, мовляв, отаке взуття? Он і в матері, і у Варі бач які стоптані. А зайди до крамниці — чи там їх іще й знайдеш... Та чи тільки із взуттям зараз кепсько? А все чому? Почали нове життя будувати. І — майже на голому місці. Що цар нам у спадщину залишив? Ото ж то й воно. Та й не тільки у цьому суть. Країна наша, як острів, навколо вороги й вороги. Не збудуємо свою промисловість, не озброїмо армію, вороги заклюють і загребуть. Всі сили зараз, усі кошти ідуть на промисловість. І правильно, що ідуть.
Важко...
Що важко, то це Варя і сама розуміла.
Ех, було б у житті, як у казці, вона б і не таке ще диво сотворила, щоб таткові й мамі працювалося легше і їлося ситніше. Але де ж вони, оті дива, не було їх ніколи і не буде. Не буває в житті ніяких чудес.
Не буває? А може...
Ось каже ж мама: кози не можуть сміятися, не можуть думати. Вона, Варя, впевнена: можуть! І сміятися можуть тварини, і сумувати, і думати. Та вже сама тварина — це якесь диво: мовчить, ну безсловесна ж і квит, а глянеш їй в очі і зрозумієш, що вона бажає, чого жде від тебе. Очима говорить! Хіба це не диво?
— ...Дівчинко! Гей, дівчинко...
Хто ж це її гукає? Озирнулася — троє молодиць наздоганяють. Де ж це їх Варя бачила? Ага... Минулої неділі була з мамою на базарі, там всі оці троє ворожили на картах.
— Ой, яка ж ти хороша дівчинка, дуже хороша дівчинка... — співуче проказала старша — висока, вродлива, з великими, мабуть, важкими сергами і з величезними чорними, як петрівська ніч, очищами. — Слухай, хороша дівчинко, а давай-но я поворожу тобі!
— Навіщо? — здивувалася Варя. — Я й так знаю, що далі буде.
Молодиці ззирнулися, щось пробурмотіли одна одній. І знову оката заговорила до Варі:
— Що ж ти знаєш? Ти хоч знаєш, що сьогодні з тобою буде?
— А що? — Варя насторожилася. — Що буде?
— А буде таке, що й очам своїм не повіриш!
— Що? Скажіть! Звідки ви знаєте?
— Я все знаю, — і ворожка примружила свої очища. — Я знаю, наприклад, що живете ви не в розкошах, знаю, що тільки про те й думаєш, як би десь щось заробити та віддати мамі й таткові. Точно? От бачиш, це я тобі ВЖЕ почала ворожити. Ну, казати далі?
Варя знітилася:
— Кажіть... От тільки... у мене й копійки нема. Хіба що оце... — зовсім НІЯКОВІЮЧИ, зняла торбинку. — Ось. Молоко, хліб, сало...
Молодиця подивилась.
Особливо подивилась: і лагідно, і сумовито, і, мабуть, від того вродливе її обличчя стало ще вродливішим.
— Бачиш, і тут я не помилилась: ти справді хороша дівчина, останнього свого, бач, не пожаліла. Ну, нічого, за щедрість твою я тебе щедріше нагороджу. Я тобі не просто поворожу, я тобі такого наворожу, все життя будеш дякувати.
Сховала до свого кошика Варин оклуночок, сіла на придорожній моріжок і дівчині жестом наказала зробити те ж саме. Варя вмостилася поряд.
— Давай руку.
Довго й уважно роздивлялася дитячу, стулену човником долоньку, підносила до очей, промацувала пальцями. Дивні вони були, оті пальці, тонкі, довгі, із сяючими, ніби аж соНЯЧНИМИ перснями, і просто-таки неймовірно гнучкі. Ну зовсім наче без кісток, гумові й квит! Та ще й м'якесенькі, ніжні-ніжні, немов оксамитові. Жодного мозоля...
Руки ворожки...
Зовсім не такі, як у мами. Вони, ці руки, зроду, мабуть, не працювали. Руки, які вміють тільки одне — творити диво...
Руки — диво...
2
— Хороша дівчинко... — неголосно заговорила молодиця. — Дуже хороша... Так, я не помилилася — саме сьогодні станеться з тобою таке, чого ти і не чекаєш...
Варя аж подих затаїла, але розпитати так і не насмілювалась. Якусь хвилину і ворожка, і дівчина сиділи мовчки.
Нарешті ворожка випустила Варину руку і тихо проказала:
— Як гнатимеш увечері додому, то отут... Отут, де ми зараз з тобою сидимо, побачиш... гроші... Скільки? — подумала і сама собі впевнено відповіла: — Десять рублів... О! Десять! Але ти цих грошей не бери, ти їх мини. І руками, гляди, не торкайся. Гляди! От коли витримаєш, не візьмеш, і як будеш уже до села підходити, то отам... аж он за тополею навпроти тієї чорної брили... просто посеред шляху побачиш...
І знову замовкла, немов до чогось прислухаючись. Мовчала вона досить довго.
— Що побачу? Що там буде? — нарешті не витримала дівчинка.
— Все... — Ворожка повільно підняла свої чорні відьомські очі. Було в них щось таке — глянеш і вже несила віднести погляд. Дивиться дівчина, дивиться, і здається їй — летить, падає у сяючу чорноту. — Все буде!.. Всім... і тобі, і мамі твоїй, і таткові. Все... І на все життя! До смерті горя не знатимете... Іди, дівчинко, йди. І роби все, як я сказала. Іди і не оглядайся.
Пішла Варя. Торбинки уже нема, і кози — ну геть-чисто усе розуміють — не смикають за мотузки, ідуть повільно і аж в очі заглядають: чого це їхня господиня така стурбована...
А дівчина й справді схвилювалася не на жарт.
На сонечко набігла хмарка, все навкруги притихло, немов причаїлося. Навіть вивільги в осокоровому гіллі замовкли. Тиха, немов оглушена, добрела Варя до глинища, сіла на сухому гарячому горбочку, а потім і прилягла.
Невже правда? Невже збудеться усе, що нагадала ворожка?
І знову перед очима дивні оті руки, випещені — жодного мозолика — ніжні і владні. А що як...
А що, як то руки справжньої чарівниці? Доброї чарівниці...
Розумом усе усвідомлювала: не може такого бути, а серцем — ні... Серцю так хотілося дива. Справжнього дива...
Пливуть, плинуть хмарки. Тихо так, що чути, як кози скубуть бур'ян та далеко десь, мабуть аж за Онищенковим яром, ледь чутний звідси жіночий голос виводить пісню... Леле, який світ високий, небо яке бездонне... І все у цьому світі е, всього досить... Ну не може ж такого бути, щоб у цьому безкінечному розмаїтті усе-усе було тільки, як оте шкільне "двічі по два", "чотири по чотири", що його недавно зубрячив братик. Повинне ж бути у цьому світі щось таке бездонне і незбагненне, таке, ну як... ну хоча б як ота розумна, просто-таки людська усмішка у тварин.