— Безсовісні! Як вам не соромно!
Кози, зачувши Варині докори, завжди нашорошують вуха. Ретельно пережовуючи вкрадені листочки, дивляться, дивляться. І — диво! — хитрими своїми, злодійкуватими, ну точно котячими очима... усміхаються!
От усміхаються і квит! Справді ж усміхаються!
Мама у те не вірить. Не можуть, каже, тварини сміятися, немає в них ні думок, ні почуттів. Так-таки і немає? Е, ні! От з цим уже Варя ніколи не згодиться.
— А ти дубцем їх! — радять брати. Вони щойно закінчили майструвати і тепер переносять кроленят до нової клітки.— Дубцем! А не можеш, то давай ми!
Бити? Хай спробують! Ще чого вигадали...
За тими козячими витівками мало про торбину не забула. Припнула своїх підопічних і — в сіни. Ось вона, довгаста, жовта, сама й пошила з рукава старої маминої кофтини. Тепер наче все — ось і окраєць, і сала шматочок, і молоко в пляшечці, весь Варин денний раціон. Тепер можна й рушати. Зараз вона піде... Вийшла па ганок і спинилася.
Глухий притлумлений гул линув з-за річки, з лісу.
Гул ширився, напливав хвилями, ніби раз у раз прориваючись крізь якісь перепони, і все дужчав, дужчав...
Слухала і аж очі заплющувала. Сім, восьмий рік живе на світі, а от не звикла, не може звикнути до цього щоранішнього, щоденного, щовечірнього, завжди їй радісного і тривожного двиготу. Ближче, ближче... Гудок... Ще хвилина — і вирине з бору задиханий од несамовитого бігу могутній ФД...
Любить Варя паровози. Вони — як живі, аж рукою погладити хочеться. Мати сміється: "Це вже від батька! Підростеш, теж підеш на залізницю?" Варя на це завжди нічого не відповідає, ну що тут смішного? Вона й справді давно вже вирішила: виросте — працюватиме, як татко.
Згадалось недавнє. Працюючи на залізниці, батько мав право безкоштовно проїхати у будь-який кінець країни. От і вирішив під час відпустки покатати сім'ю, показати світу. Поїхали вони далеко, аж у Баку. Чому саме в Баку? З тим же успіхом Савельєви могли поїхати і до Хабаровська, і до Петрозаводська. Маршрут вибрали навмання. Баку? Хай буде Баку. Принаймні уже сама назва звучала урочисто. "Баку-у... Баку-у..." — це слово Варя навіть співала...
До вагона увійшли, або, як сказав батько, "зробили посадку", пізно увечері. Рушили... Дивилася-дивилася Варя у темну шибку, нічого не видно. Отаке! А татко ж казав — "світу побачимо"...
Так нічого й не роздивившись, заснула коло мами на твердій лаві.
Прокинулася і аж ойкнула: трепетне червонясте світло виповнює вагон, батько, мама, брати — уже біля вікон, кинулася й вона, а там...
Все наче в якійсь казці...
Велетенські заграви коливаються, ходять, ходять, напливають одна на одну. У колихкому мареві, у сяючих клубах пари підносяться дивовижні вежі — височенні, обплутані трубами.
— Домни... — зітхають захоплено брати. — І он, і он... А он ще тільки будується...
Врочистість, грандіозність видовища вражала. І радісно було, і тривожно, і дивно якось, самій незрозуміла гордість виповнювала її.
— Що це? — запитала у татка.
Батько відповів не одразу. Помовчав, дістав люльку, неквапно натоптав самосадом, хоч палити, ясна річ, у вагоні не збирався, він і в хаті не палив ніколи. Потримав люлечку у зубах, витяг і тільки тоді проказав дивним, наче аж трохи хрипкуватим голосом:
— Все це, доню, зробили наші робітничі руки... Все це — наша п'ятирічка... Друга п'ятирічка...
— Еге ж! — вигукнула Варя. — "Друга п'ятирічка" — це ж у нас у Безлюдівці колгосп так називається. Наш колгосп, той, що недалеко від нас...
Батько знову замислився.
— Колгосп, кажеш... І колгосп наш, і оці домни наші, все це однаково наше, і все це разом і є друга п'ятирічка, усе це — одне ціле. Запам'ятай це, доню, на все життя...
— А п'ятирічка... для чого це?
— Не для чого, доню, а для кого. П'ятирічка оця і всі паші п'ятирічки, які будуть, — для нас з тобою...
І, обнявши за плечі, довго розповідав, де й що будується і якою могутньою від цього стане наша країна — усього буде вдосталь: і тракторів, і машин усяких, і сталі, і вугілля, і хліба, і ситчику, і взуття. А щоб скоріше це сталося, треба кожному дбати насамперед не для себе, а для всіх, для всієї країни...
"... не для себе, а для всіх..."
Батько ще довго говорив. Перед самим світанком знову заснула Варя. Прокинулася, а за ранковим вікном — знову будови, будови...
"...не для себе, а для всіх...
...не для себе, а для всіх..." — гриміли, вистукували колеса. Часто Варя згадує оці батькові слова... І тепер от, на ґанку, почула стукіт поїзда і згадала. Так, це вирішено: підросте Варя, працюватиме тільки па залізниці. Робітницею стане.
Поїзд промчав, двигіт знову перелився у нерівний — хвилями — підземний гул, потім і гул подаленів, замовк, розтанув...
Глинище — не близький світ, чалапати до нього через усю Морозівку. Далеко, та можна дійти і з заплющеними очима: не сама йде, кози ведуть — поспішають, натягують мотузки. Так і за село вийшли, спереду кози тягнуть, ззаду торбина підстрибує, б'є по спині.
За селом кози пішли спокійніше, ні-ні та й зупиняться то перед кущиками споришу, то біля квітучих кульбаб — пройшли щедрі дощі, зело буйне та свіже.
Сонце припікає, в крислатих осокорах так і заливаються вивільги. Он уже і верба дупляста, скоро і пасовище видно буде.
Кози знов зупинилися, дівчинка роззирнулася — ну точно все навкруги, як у тій казці, що розповідала тітка Горпина, — і дорога, і верба, і дупло... Чи не в таке дупло поліз Котигорошко і потрапив у палац доброго чарівника? Усе закінчилося щасливо: Котигорошко повернувся додому і приніс таткові та мамі скатерть-самобранку та чарівний казанок, що з нього скільки не набирай, а він усе повний...
Дупло у вербі велике, темно у ньому, таємниче...
Дівчинка уявляє, як вона туди залазить, як Пробирається під важким склепінням. Тиша... Пітьма... Дивне світло у глибині підземного ходу... І страшно, і радісно — серце так і калатає!
Ще раз поглянула на вербу й зітхнула: в казках все просто. Казка — це казка... От було б так у житті, розстелила б мама оту самобранку, раз — і готово: і борщ, і каша, і пироги. Ні пекти тобі, ні варити, а головне, за ті гроші, які б слід було витратити на харчі, можна було б нарешті купити батькові нові чоботи...