Лісове Озеро

Страница 37 из 37

Герасименко Юрий

Ось вона яка, мати дорослого сина. Ось вона яка... В чистому свічаді лісового озерця і її обличчя, і нагороди...

Рідне її лісове озерце...

Варя дістає хусточку: чи то голубінь засліплює, чи запаморочливий лісовий вітерець тому виною, та в очах туманиться...

Варя дивиться, дивиться... І непомітно, як це і завжди бува, напливає, починається диво. У живому трепетному дзеркалі з'являється дитяче обличчя. Бант у косі... Жовтий портфелик...

Нікому ще не відома безлюдівська школярка Варя зачудовано вдивляється у Варвару Федорівну, яку знає вся республіка...

Чи тільки республіка?

Ось він — величезний зал у Кремлівському Палаці... Двадцять шостий з'їзд... Дівчинка Варя дивиться на Варвару Федорівну, на делегатку з'їзду...

Навкруг урочисті обличчя... І — тиша... Усе наче застигло, усе —— в чеканні, от-от, мить, секунда і — станеться, почнеться щось неймовірно величне і прекрасне.

І воно почалося.

Десь іздалеку, наче із вікової глибини, зринув, народився перший звук "Інтернаціоналу"...

І чомусь,— сама не знала чому,— згадалося: біла, засніжена безлюдівська вулиця — ведуть німецькі жандарми німецького комуніста Гейнца Таксвейлера. Смерть чекає на нього.

Хто заступиться?! Один він, самотній серед зграї вовків... Один?! Самотній?!

Вста-вай, проклятьем заклейменный,

Весь мир голодных и рабов!..

В залі співали всі.

Чуєш, сурми заграли?! –

співала Варвара Федорівна. Заграли! Та ще й як заграли! Б'ють, б'ють радянські гармати по гітлерівському рейхстагу! Загиблі воскресають, встають у лави атакуючих — Левицький серед них, і Підкопай, і Таксвейлер...

І здається Варі, що тут, на з'їзді, поруч із нею — ось він, навіть плечем торкається її плеча — батько...

Він завжди з нею. А тут, на з'їзді, особливо... Про татка там, у Москві, думала і увечері, і вночі. І приснився він: ідуть у лісі удвох. В лісі так тихо... Отак, як зараз...

Варвара Федорівна слухає: шумить ліс... і в глибокому тому, співучому шумі вчувається давнє, ледь чутне:

Ой видно село,

Широке село...

Батькова пісня... Саме її, оцю пісню, востаннє почула від татка в останній рік його життя. Більше вже його голосу не почує. Остання пісня...

Остання?!

Все Варине єство бунтує проти цього огидного слова. Пісня, як і Живий Світ,— це назавжди! Поки жива — житиме у ній таткова пісня, татків голос...

Тихі, чисті хмарки плинуть над лісовим озерцем.

Тиха, заслухана в себе, дивиться Варя у вічну воду...