Ось вона яка, мати дорослого сина. Ось вона яка... В чистому свічаді лісового озерця і її обличчя, і нагороди...
Рідне її лісове озерце...
Варя дістає хусточку: чи то голубінь засліплює, чи запаморочливий лісовий вітерець тому виною, та в очах туманиться...
Варя дивиться, дивиться... І непомітно, як це і завжди бува, напливає, починається диво. У живому трепетному дзеркалі з'являється дитяче обличчя. Бант у косі... Жовтий портфелик...
Нікому ще не відома безлюдівська школярка Варя зачудовано вдивляється у Варвару Федорівну, яку знає вся республіка...
Чи тільки республіка?
Ось він — величезний зал у Кремлівському Палаці... Двадцять шостий з'їзд... Дівчинка Варя дивиться на Варвару Федорівну, на делегатку з'їзду...
Навкруг урочисті обличчя... І — тиша... Усе наче застигло, усе —— в чеканні, от-от, мить, секунда і — станеться, почнеться щось неймовірно величне і прекрасне.
І воно почалося.
Десь іздалеку, наче із вікової глибини, зринув, народився перший звук "Інтернаціоналу"...
І чомусь,— сама не знала чому,— згадалося: біла, засніжена безлюдівська вулиця — ведуть німецькі жандарми німецького комуніста Гейнца Таксвейлера. Смерть чекає на нього.
Хто заступиться?! Один він, самотній серед зграї вовків... Один?! Самотній?!
Вста-вай, проклятьем заклейменный,
Весь мир голодных и рабов!..
В залі співали всі.
Чуєш, сурми заграли?! –
співала Варвара Федорівна. Заграли! Та ще й як заграли! Б'ють, б'ють радянські гармати по гітлерівському рейхстагу! Загиблі воскресають, встають у лави атакуючих — Левицький серед них, і Підкопай, і Таксвейлер...
І здається Варі, що тут, на з'їзді, поруч із нею — ось він, навіть плечем торкається її плеча — батько...
Він завжди з нею. А тут, на з'їзді, особливо... Про татка там, у Москві, думала і увечері, і вночі. І приснився він: ідуть у лісі удвох. В лісі так тихо... Отак, як зараз...
Варвара Федорівна слухає: шумить ліс... і в глибокому тому, співучому шумі вчувається давнє, ледь чутне:
Ой видно село,
Широке село...
Батькова пісня... Саме її, оцю пісню, востаннє почула від татка в останній рік його життя. Більше вже його голосу не почує. Остання пісня...
Остання?!
Все Варине єство бунтує проти цього огидного слова. Пісня, як і Живий Світ,— це назавжди! Поки жива — житиме у ній таткова пісня, татків голос...
Тихі, чисті хмарки плинуть над лісовим озерцем.
Тиха, заслухана в себе, дивиться Варя у вічну воду...