І для дива повинне бути місце у світі.
...Ось вона пожене увечері кози назад, побачить оті десять карбованців і, звичайно ж, нізащо їх не візьме. Піде далі. А далі просто посеред шляху...
"Що ж там може бути?" — розмірковує дівчинка.
Ні, не що "може бути" на отій її вечірній дорозі, а що буде…
Дзеркальце... Там буде дзеркальце.
Ні, ясна річ, не таке собі простеньке люстерко, а чарівне. Глянеш у нього — і видно за багато-багато кілометрів, де хто що робить. От зараз, наприклад, подивилася і точно б знала, що вдома робить мама, як працюється таткові. А навіщо? Хіба вона, Варя, і так не знає, що зараз роблять татко й матуся? Все це і так ясно. Отже, там, у куряві на шляху лежатиме не дзеркальце, а...
Ну звичайно ж!
Варя аж схоплюється, аж сплескує у долоні. Звичайно ж, там, у дорожній куряві, лежатиме невеличка, вся аж сяюча, золота чарівна паличка!
Ой-ой-ой! Що тоді буде! Махне наш голова колгоспу нею, а у полі не два трактори, а одразу двадцять два! Посуха, пшениця пересихає,— агроном сяйне паличкою — і ось вам, будь ласка, теплий, густий дощик. Мов із сита сіється й сіється. Та хіба тільки це? Попросять ту паличку на годинку до їхньої Безлюдівської лікарні! І всі хворі вмить одужають... До школи паличку принесуть — і ось уже в усіх учнів самі "добре" та "дуже добре"...
Все скрізь зроблять, і тільки тоді попросить Варя собі ту паличку — на одну тільки хвилинку, змахне вона нею — і в їхній кімнаті, у кутку біля таткового ліжка, так і заблищать так і засяють нові, найкрасивіші, найкращі у світі чоботи...
Стривай... А може, з цього — саме з чобіт — все і почати? Це ж тільки одна мить. І нікому на світі погано від того не буде, що вона, Варя, перш ніж подумати про усіх, подумала про свого татка.
Ні, не годиться! Татко розсердиться. Як він казав тоді, в поїзді, вночі, коли в Баку їхали?
"...треба кожному дбати насамперед не для себе, а для всіх..."
"...не для себе, а для всіх..."
Що ж, так вона й зробить. Батько правий. Бо що ж тоді буде, якщо кожен у нашій країні почне дбати спершу для себе...
За турботами цими, за тривогами минув день і їсти не хотілося. Цілий день тільки про одне думка. А ввечері і зовсім уже було не до їжі...
Жене Варя своїх одномасниць, а вони знов наче і справді без слів розуміють, чого їй треба: не біжать, не рвуться на всі боки, а хутенько, одна біля одної, дріботять-дріботять. І не відстають, і наперед не забігають.
А он уже видно те місце, де лежить — звичайно ж, лежить! — ота десятка, що брати її ні в якому разі не слід. Ось ще ближче, ще... Зараз треба заплющити очі, підійти... Ще крок... ще...
Тут. Варя спиняється, розплющує очі...
Ніде нічого нема!
Сама пилюка та сліди.
Сліди? Ну звичайно ж, хтось побував тут раніше од неї і забрав той червонець. Подумалося таке і аж легше стало. Так воно і є, — заспокоїла себе, — так і є...
Скоріше, скоріш — аж он та тополя. І чорну брилу уже видно. А он...
Дивно, ніколи ще з нею такого не бувало: стислося, закалатало серце — просто посеред дороги, точно на тому місці, про яке казала ворожка, виразно, чітко жовтіло щось довгасте і кругле...
Стрімголов — кози аж шерсть на хребтах настовбурчили — кинулася, підбігла і...
І застигла.
Просто посеред дороги у куряві лежала її жовта порожня торбинка...
Брела додому, плакала і навіть сліз не витирала. Уперше в житті її отак тяжко образили. Ні, нізащо і ніколи вона тепер не повірить, що на світі бувають чарівники. Ні чарівників, ні чудес — нічого цього нема. Є тільки двічі по два, чотири по чотири...
— Чого ти така?! О боже... — мати аж сахнулася. — Хто тебе скривдив?
Варя мовчки прив'язала кіз, мовчки подоїла. Мати, нічого не розуміючи, стояла поруч. Мовчки і до хати удвох зайшли. І вже там, припавши до маминого плеча, хлипаючи, заливаючись слізьми, Варя почала оповідати про свою кривду. Спершу говорила швидко, потім усе повільніше і повільніше, а потім і зовсім замовкла.
Заплющила очі, стоїть, глибоко вдихає повітря. А воно аж хмільне від пахощів.
Були вони, оті запахи, просто-таки дивовижні: всі разом вони існували, наче хором співали, і водночас кожен окремо. Кожен ніби розповідав щось своє, своїм неповторним голоском.
Ось запах макітри. Це в ній сильні і спритні мамині руки товкли макогоном гарячу паруючу квасолю. Ось запах білої квасолі... А ось — цибулька. Мама смажить її особливо...
Варі так ясно уявилося: ось па гарячу сковороду сиплеться дрібно посічена цибуля, одразу ж по кімнаті так і пливуть духмяні пахощі. Ось мамині руки знову над сковорідкою: на вже прив'ялену цибульку ллється сонячно-золотава олія. Як вона прекрасно, неповторно пахне, свіжа, із гарно підсмаженого насіння. Ось знову мамина долоня над сковородою — у кипляче масло порошить борошно. І ось новий, ні з чим незрівнянний запах...
Руки місять начинку, ліплять тісто, саджають у піч важку жаровню. Руки чаплійкою підгрібають жар, затуляють заслінку. Руки застеляють підситок білим вишиваним рушнишком і кладуть, кладуть на нього рум'яною духмяною гіркою щойно спечені пиріжки...
Варя дивиться на оті пиріжки, на руки — шкарубкуваті, мозолясті, продублені морозом і спекою, смагляві, аж чорні, на білому фартуху. І такими жалюгідними, такими нікчемними здаються тепер дівчинці оті руки ворожки — ніжні, жодного мозолика, м'які, наче гумові. Ні, не можуть,— і це Варя запам'ятає на все життя, — не можуть і ніколи не зможуть сотворити диво руки, які не працюють. Дива творити — тільки роботящим рукам...
Варя схиляється над підситком і раптом аж засвічується вся від бурхливого нестримного щастя: ну й дурна ж! Та як же вона могла подумати, що в світі усе тільки таке, як у тій таблиці множення! Є у світі дива! Є!
Ось воно, велике і святе диво — мамині руки...
ПІСНЯ ДРУГА
1
День у Варі починається завжди однаково. Ні світ ні зоря, тільки півні прокукурікали — уже на ногах. Є в дівчини своя турбота: і треба впоратися, поки мама з татком не встали.
Ще у досвітньому присмерку, босоніж по холодній росі поспішала до сарая. Біля самих дверей під кущем щириці — купа битої цегли. Стане, озирнеться, зніме верхню каменюку, а під нею у закапелку завжди пакуночок: то кілька грудочок каші, то скиба житняка. Все це "зекономлює" під час сніданку, обіду та вечері: борщ, знаменитий мамин борщ — з грибами, з квасолькою — завжди такий, що і без хліба та каші наїстися можна.