177 В сумних очах хлопчини
щира заздрість горіла:
он пташка маленька
у небі летить,
летить і співає...
178 Як шкода
мені стало тепер
навіть тих черв'яків,
яким я розтин робив
там, під шкільним парканом.
179 Незмірним жаданням
все в світі пізнати
палали очі мої,
а старша сестра турбувалась:
"Ти що, закохався в когось?"
180 Твори Сохо
давав читати мені
один мій приятель.
Скоро він школу покинув.
Через бідність.
182 Один наш учитель
розповідав, пам'ятаю, нам,
що в чоловіка якогось
життя пішло шкереберть,
і все—через таланті
183 У ті часи —
найбільший в школі
ледар був.
А нині
як старанно він працює!
184 3 виду —
селянин селянином.
Тільки три дні
пробув у столиці мій друг —
і швиденько додому!
185 Колись у Барадзіма
алеєю серед сосон
гуляв я
з дівчиною одною.
Як вона вірила в свій хисті
186 Очі боліли —
і я надягав
темні окуляри...
От тоді і навчився
плакати на самоті.
187 Серце моє і сьогодні
ладне ось-ось
заплакати нишком.
Ровійшлися друзі
своїми шляхами.
188 Раніш від усіх
спізнав я солодощі
й печаль кохання.
Раніш від усіх
і постарію.
189 Один мій приятель,
коли занадто хвилювався,
руками починав махати,
щось белькотів і рюмсав,
як п'яничка...
191 Вже три роки,
як думати я почав:
"А новорічні ж вітання
я пишу лиш на те,
щоб похватилась!"
192 Прокинувся —
і раптом затужив:
адже мій сон,
як і колись,
бентежний, неспокійний!
193 Мій приятель;
Що про його талант
колись багато говорили,
тепер сидить в тюрмі.
Осінній вітер дме.
195 Серйозно займатися музикою —
давня мрія
моєї дружини.
Нині
вона не співає.
196 Всі друзі мої
одного чудового дня
роз'їхались хто куди.
Відтоді за вісім років
ніхто відомим не стаз.
197 Сьогодні згадав
ту далеку ніч,
коли я приятелю^
найпершому з усіх,
повідав про своє кохання.
198 Як повітряний змій,
коли порветься нитка,—
так швидко й легко
полетіло воно ген-ген,
серце мцєї юності!
199 О люба серцю
рідного села говірка!
В юрбу на станції
хутенько замішавсь,
аби її почути.
200 Мов хворий звір,
у мене серце.
А як про рідний край
зачує —
одразу втихомириться.
201 Чомусь подумав раптом:
а в рідному селі
щодня я слухав,
як горобці цвіркочуть.
Вже третій рік не чую їх.
202 Натрапив
на книжки з географії,
які мені колись
подарував
покійний наш учитель.
203 Що сталося, цікаво,
з тим м'ячем,
якого зашпурнув я
аж тоді ще
на дощану покрівлю школив
204 Ах, те каміння
при дорозі
в нашому селі!
Й цього, на певно, року
знов у траві втонуло.
205 Коли я розставався зі своїми,
сестричка жалісно кричала:
"Купи гета
з червоними шнурками!"
0 дитинко!
206 Два дні тому
побачив гори на малюнку.
1 от сьогодні вранці
раптом затужив
за горами рідного краю.
207 Як зачув
сопілку лоточника —
здалося, знайшов
загублене серце
дитинства.
208 Останнім часом
і мама інколи
мову заводить
про рідне село.
Надходить осінь.
209 Мимохіть, непомітно
почали розмовляти
про рідні місця...
О запах пряжених моті
осінньої ночі!
210 Хоч де б я був —
за селом Сібутамі
тужитиму.
Пам'ятатиму гори!
Пам'ятатиму річку!
211 Городи, поля продають,
день у день п'ють саке —
занапащають свій вік
односельці мої.
Так тягнеться серце до них сьогодні!
212 Як жаль-
ці діти,
мої недавні учні,
також покинуть
скоро батьківщину!
213 Як хлопці з нашого села
зустрінуться де разом —
то їхню радість
ніякий сум
перемогти не в силі.
214 Наче камінням
женуть мене —
з того дня, як покинув село,
печаль не погасне
ні на хвилину.
215 Ніжно-зеленії
Знову перед очима стоять
верби на березі Кітакамі,
начебто просять:
"Заплач!"
216 Навіть скромнісіньку
зачіску "кусімакі"
у дружини лікаря
в нашім селі —
любо мені згадати!
217 Згадав і того чоловіка,
котрий у сільську управу
реєструватись прийшов,—
він хворів на сухоти
і незабаром помер.
218 Зі мною в школі він змагався
за першість у навчанні,
мій приятель,
що тут, в нічліжці,
порядкує!
219 І Тійодзі, й інші друзі мої
подоросліли, покохали
і мають уже дітей.
Так само,
як я в чужині.
220 Колись на святі Бон
вона мені сказала, пам'ятаю:
"Я кімоно своє
тобі позичу —
ну-бо, станцюй"!
221 О Санта,
як шкода тебе!
Придуркуватий ж— старший брат,
каліка — батько,
а ти й вночі з книжками.
222 Зі мною разом
поганяв гнідого лошака
один хлопчина-сирота.
Він так полюбляв
украсти щось!
223 Великі
червоні квіти
на її кімоно —
і досі перед очима стоять.
Кохання в шість років.
224 Коли вже й прізвище його забули,
він повернувся знов —
ніхто не знає нащо —
в своє село.
Трусив його нещалтшй кашель.
225 І навіть сина
злюки-тесляра
так шкода!
Як на війну пішов —
живим не повернувся.
226 Старший син
жорстокого поміщика
легенями хворів.
Пригадую: у день його одруження —
весняний грім!
227 Перед своїм Содзіро
О-Кане, плачучи,
скаржиться на життя.
Цвіт редьки
біліє в сутінках.
228 Той тихий писар з управи
таки збожеволів —
про це тільки й мови було
в нашому селі
тієї осені.
229 Двоюрідний мій брат,
ловами в горах переситившись,
почав горілку пити,
продав хатину,
а потім занедужав і помер.
230 Коли я підходив до нього
і брав за руку,
він плакати починав і нишкнув —
тодішній мій приятель,
що завжди бешкетував, захмелівши.
231 Надудлившись горілки,
з ножем
за жінкою ганявся —
такий учитель був у нас.
З села його прогнали.
232 Рік у рік
сухотників
більше стає.