117 "На свіжоспечений хліб
схоже воно",—
бувало,
думав я
про серце своє!
118 "Тантара-тара,
тантара-тара",—
в голові, що тріщить від болю,
ще й краплі дощу
відлунюють.
119 Якось у нашому домі
на рамах сьодзі
папір поміняли.
Того дня злагідніло
моє серце.
120 "Ні, більше так не можу!" —
sj Все кинув я і схопився...
А просто
десь за вікном
кінь заіржав.
121 Зовсім розгублений
зупинився у коридорі...
Бо коли щосили
двері я штовхонув —
одразу вони відчинились!
123 Щоб кожний, хто його прочитає,
став би з приязню
згадувати мене,—
отакого листа
захотів написати сьогодні увечері.
124 Ясно-зелених,
напився б їх,
щоб тіло стало, неначе вода,
прозорим-прозорим...
Чи нема таких ліків?
125 Ця лампа
завжди мене дратувала —
і ось не витримав я:
вже третій вечір приятелюю
з вогником свічки!
126 "Є слова, що в цілому світі
ніхто їх не знає,
тільки я
ці слова розумію",—
раптом подумав сьогодні.
127 Все шукаю
нового чогось для душі.
От і сьогодні забрів —
бозна,
що це за вулиця!
128 Сьогодні думав цілий день,
що більший хист
у всіх моїх товаришів.
Купив букет весняних квітів —
і сам на сам з дружиною...
129 А, власне кажучи,
чому я тут?!
Отак здивуюсь інколи
і розглядаю в задумі
свою кімнату.
/%
130 Хтось харконув
на підлогу в трамваї.
І навіть від цього
серце моє
занило.
131 Де місце знайти таке,
в якому безжурно
ніч перебув би?
Згадаю свій дім —
серце холоне.
132 "Всі люди мають свій дім".
Які сумні ці слова!
Неначебто входжу в склеп —
вертаюсь додому,
лягаю спати.
134
135
136
137
138
140
141
2. 3. 0223079
Щось надзвичайне
людям показати б,
а як усі здивуються —
тоді-то саме час
узяти й зникнути...
У серці кожної людини —
справжньої людини —
в'язень стогне.
Як думаю про це —
так гірко на душі!
Посварять дитину —
на повен голос заплаче.
Чиста дитяча душе,
як хотів би я
стати тобою!
Крадіжку навіть
не годне вже осудити
серце моє,
пойняте печаллю.
Нема йому притулку ніде.
Сьогодні зрозумів:
слабкий я духом —
дозволив, щоб було
так гірко на душі,
як у покинутої жінки.
З усього розмаху, пам'ятаю,
жбурнув годинника
на каміння подвір'я.
Любо згадати
той молодечий запал!
Нудьга пече тебе,
серце,—
тому й лютуєш ти!
Нумо, нумо, друже,
треба позіхнути трошки.
Я все турбувався:
"Навряд чи вона чинитиме опір
моїм бажанням".
33
І от — завважав свою тривогу!
Так гірко стало.
142 Душею кволих, боязких
жінок Країни
Вранішнього Сонця
лаяв я цілу ніч
під шум осінньої зливи.
143 Чоловіком я народився,
був завжди серед чоловіків —
і от зазнаю поразки.
Тому-то, напевне, осінь
пронизує душу мені.
144 Я так міркую:
всі мої думки
народжуються з того,
що в кишені — ані гроша.
Осінній вітер дме.
146 Осінній вітер!
"Від сьогодні
не розмовлятиму навіть
із тим ледащом",—
так поклав ясобі.
147 Пряма-прямісінька
дорога без кінця,
і я по ній іду,—
таке-от почуття сьогодні
на серці!
148 Я ні про що не думаю,
я просто намагаюсь
не забути дня,
коли був зайнятий
по горло.
149 "Найголовніше — гроші?" —
Я зареготав
Але через хвилину
знову гостро
потребу в них відчув.
дим
152 Неначе яка хвороба,
туга за батьківщиною
пойняла мене раптом!
На дим у синім небі
дивлюсь — і сумую.
153 Своє ім'я
ледь чутно вимовив —
і сльози потекли.
У весну ту, в п'ятнадцять років,
немає вороття.
154 У синє небо
ти злітаєш, димеї
І там самотньо
гаснеш-танеш, диме!
На мене ти подібний, правда?
155 Подорожуючи,
в провіднику
впізнав я випадково
товариша
шкільних років.
156 Любо дивитись
на струмінь води,
що б'є із шланга.
Вернулось до мене на хвильку
серце мого дитинства.
157 І друзі, і вчителі
водно мені дорікали
за моє недбальство в навчанні.
Чому не стараюсь —
ніяк не могли збагнути.
158 3 класу через вікно,
пам'ятаю, втікав
і біг на руїни замку,
щоб долежати там,
в самоті, без нікого!
Біля замку Кодзуката
кидався горілиць
на пишну траву,
і хмарки забирали з собою
п'ятнадцятилітню душу мою.
Якщо ідеться про печаль —
я можу сказати,
що це таке.
Бо смак ії спізнав
занадто рано.
Завжди, коли дивився
на чисте блакитне небо,
хотілось мені засвистіти.
І я свистів собі,
і був такий веселий!
І навіть уночі,
вже лігши спати,
я все свистів.
Свист був моєю піснею
в п'ятнадцять років!
Такий вже лайливий
був один вчи^ль у нас!
За довгу борідку
ми дражнили його цапом.
Разом зі мною
каміння по горобцях
так спритно кидав
син колишнього капітана.
І його пам'ятаю!
Мій приятель
згодом покинув мене.
А тоді —
ми разом книжки читали,
разом ганяли м'яча.
За шкільною бібліотекою
серед буйної зелені,
коли наставала осінь,
жовті квіти цвіли,
їхньої назви досі не знаю.
168 Як тільки опадали
квіти сакури —
найперший, хто вдягався
в білу літню форму,—
це був я І
170 Вже й літні канікули
закінчились, а він
так і не повернувся,—
той молодий учитель,
що викладав англійську.
Ї71 Згадую, як у школі
ми страйкували,
але й від спогадів цих
кров уже яе кипить.
Тільки зігхаю нишком.
172 О, дайте мені
ще хоч однісінький раз
на балконне поруччя
обпертись
у школі моїй, з Морібка!
173 Під тим каштаном придорожнім
я, пам'ятаю,
сперечався з другом,
який все переконував мене,
що бог існує.
174 Західним вітром зірване,
падало листя з сакур
на вулиці Утімару.
Ворушити ногами його —
яка то була насолода!
175 Книжки, що їх колись
любив читати я!
Тепер вони
здебільшого
уже не популярні.
176 Наче камінь
з гори скотився —
саме так
я ввігнався
в сьогоднішній день.