Лірика

Исикава Такубоку

ЛІРИКА

із книжки "ЖМЕНЯ ПІСКУ"
(1910)
ПІСНІ, ЗАКОХАНІ В МЕНЕ
1 У Східному морі,
на острівці,
на прибережнім білім піску
я, не втираючи сліз,
бавлюся з крабеням.
2 3 обличчя сліз
не стала утирати —
піску лиш
показала жменю...
Не можу я її забути!
3 Перед безкраїм морем —
я сам-один.
Котрий вже день отак:
навернуться на очі сльози —
виходжу з хати.
4 Геть поржавілий
пістолет
показався раптом,
коли я пальцями розгрібав
пісок на схилі дюни.
5 Оця піщана кучугура,
яку борвій
за ніч одну

згромадив,—
чия могщіа це?
6 Сьогодні цілий день
лежав долілиць на піску
і згадував
той перший біль
далекого юнацького кохання.
7 До підніжжя великої дюни
хвиля прибила колоду.
На ній умостившись,
дивлюся навкруг —
пробую щось говорити.
8 О мертвого піску печаль! 3
Варто лиш
стиснути в руці —
уже й зашурхотів
між пальцями додолу.
9 Сльоза, упавши на пісок,
всотала в себе
тисячу піщинок.
Яка вона важка,
ця намистина — моя сльоза!
10 Разів сто ієрогліф "велике"
я написаз на піску
і, геть відкинувши
думку про смерть,
вернувся додому.
11 Дурна дитяча звичка:
прокинуся —
і довго ще лежу...
Така вже прикра звичка,
Не дорікай мені за неї, мамо!
12 Послинив грудку глини, розім'яв
і виліпив обличчя матері —
таке, коли вона заплаче.
О, скільки туги
в цім "портреті"!

13 Сидів у кімнаті
без світла.
Коли — із стіни,
на ціпки обпираючись,
батько і мати виходять...
14 Жартуючи,
на спину матір підхопив,
але була вона така легка,
що я заплакав,
не ступивши й кроку.
15 Схоплюся
й вийду мовчки з дому,
а потім повернуся мовчки —
таку-от маю звичку!
Хоча й кепкують з мене друзі...
16 Лиш батько мій
зайдеться кашлем —
"Адже ж так само
кашляю і я!
Якщо заслаб — то справи кепські"!
17 Якби дівчата
мій почули плач —
вони б сказали, мабуть:
неначе хворий пес
на місяць виє.
18 Вона —
як далеке сюрчання цикади,
моя печаль.
І сьогодні
чую її в серці.
19 І, тільки уявивши,
ніби серце
затягнуте
у глибоченну яму,—
я, стомлений, заснув.
20 Якби таке
у руки діло,
щоб аж горіли очі!

А вже коли б зробив —
тоді й померти можна.
21 В трамваї переповненім
щовечора
в кутку тулюся.
Який-бо жалюгідний
я тоді!
22 Увечері в парку Асакуса
замішався у збуджений натовп.
Із натовпу вийшов,
а в серці —
та сама печаль.
24 В люстерко дивлюсь,
виробляючи
всякі гримаси,
бо плакати
вже набридло.
25 Сльози, сльози —
диво, та й годі!
Серце,
омите сльозами,
знов веселитися хоче.
26 Тільки здивований
материн оклик
привів мене до тями.
Сиджу й паличками по чашці
все стукаю...
27 Лежу в траві,
а в голові ні думки.
Капку на чоло мені
скинувши,
грає у небі пташина.
28 Я завжди
закручував вуса вниз,
а тепер це дратує мене —
так само ж бо носить вуса
людина, яку я зненавидів!

30 До грубого стовбура
вухом припав
і майже півднини
общипував
кору цупку.
31 "І задля цього-от
жити?"
"І через таке-от
померти?"
Годі, годі-бо сперечатись!
32 Коли у серці
спокій —
такий нечастий,—
то навіть бій годинника
послухати цікаво.
34 Зійшов
на високу гору,
картузом
помахав комусь —
і знову спустир.ся.
35 Десь багато людей,
сперечаючись, тягнуть жереб.
І мені б
разом з ними
щось витягнути!
36 Розгніваюсь — одне бажання маю:
розбити б миску,
дев'ятсот дев'яносто дев'ять
мисок розбити б —
і вмерти.
37 Гострий погляд
низенького чоловіка,
котрого я щоразу бачу в трамваї^
запав мені в душу
останнім часом.
38 Підійшов
до крамниці дзеркал —
і став, уражений:

Боже, який я ходжу
злиденний!
Раптом захотілося —
чого б це? —
поїздом поїхати.
От з поїзда зійшов —
а йти нема куди.
Зайшов я в пустку-дім,
скурив цигарку.
Бо захотів
побути
тільки сам з собою
Чомусь,
як засумую,
іду блукати містом.
Вже третій місяць,
як таким я став.
В пухнасту
снігу кучугуру —
гарячими
щоками!
Отак би покохати...
Як сумно мені,
що маю
аж забагато волі
в нестямному своєму
себелюбстві!
Так, ніби прокинувся
після столітнього
довгого сну,—
забаглося позіхнути,
ані про що не думаючи.
Останнім часом,
схрестивши руки на грудях,
я інколи думаю:
"Якби оце вискочив перед мене
велетень-ворог!"

47 Білими стали
й побільшали руки.
Говорять про нього:
"Це надзвичайна людина!"
І ось я зустрівся з ним...
48 Так захотілось мені
похвалити іншу людину!
У серці
від себелюбства —
вже гидко та сумно.
49 Шумить-шумить надворі дощ —
і дома в наших геть у всіх
такі обличчя хмарні...
Та угамуйся ж,
дуже прошу, дощику!
50 Ніби злетів
з висоти височенної —
якби ж поталанило
з таким відчуттям
життя своє закінчити!
51 Вже кілька днів,
як у грудях мені почало
потроху, ледь чутно
зароджуватися каяття.
І це не смішить мене.
52 Чуючи лестощі,
навісніє серце моє,
бо знає мене,
як облупленого!
А через це — і смуток.
53 У незнайомому будинку
постукати вночі у двері
і вшитися швиденько —
ото було цікаво!
Як я за цим сумую...
54 Часом поводжусь,
неначе якийсь великий пан.
Зате після цього