Запросили в село
молодого лікаряі
233 Ловити світляків
я їй пропонував
нобіля річки —
вона ж мене тягла
на горові стежки.
234 Згадалися
краплі дощу
на ясно-ліловому
цвіті картоплі.
Дощ у столиці.
235 Ах! Моя туга
за рідним селом
засяяла в серці,
як золото,
чисто і рясно.
236 3 ними ніхто
не дружив,
і вони були
завжди сумні,
діти злого жандарма.
237 Того дня вона починається, кажуть,
коли закує зозуля.
На цю хворобу
приятель мій слабував.
Що ж бо сталося з ним?
238 Як я думав,
так воно є
насправді.
Вісті з рідного краю
сьогодні вранці прийшли.
239 Сьогодні почув:
та сердешна
вдова
цілком віддалася
брудному коханню.
240 "Вгамуй скорботу
у своїй душі".
Для мене
цей псалом
вона співала.
241 О, дух, в неї був,
як у мужаї
Де вона нині?
І які тепер
має думки?
242 Колись у моїм саду
ясної місячної ночі
білу квітку азалії
ти зірвала.
Не забувай тих днів!
243 У нашім селі
вона перша
учення Христа
проповідувала,
жінка та молодаї
244 Вранішні співи цикад
на туманній рівнині Кома
біля станції —
саме вони
чомусь у душу запали.
245 Щойно я вгледів
крізь шибку вагона
ген там на півночі рідне село,
сопок моїх вершини *-т
зараз уже й піджака застебнув.
246 На землю
рідного села
ступив — і раптом
легесенькими ноги стали,
а серце — таким важким.
247 Тільки в рідне село
увійшов —
одразу серце защеміло.
Яка широка вулиця стала!
І міст новий.
248 Я ніколи не бачив
цієї вчительки,
що дивиться
а вікна
колишнього класу мого!
249 У цьому будинку,
з оцього саме вікна
весняної ночі
ми разом з Хідеко
слухали жаб'ячий скрекіт.
250 Як сумно згадати:
колись мене називали
дитиною з Божим даром!
Прийшов оце в рідне село.—
і плачу...
251 Під тим надрічковим горіхом,
що по дорозі
з нашого села на станцію,—
я підібрав був
кілька камінців.
252 На рідні гори
дивлюсь —
і слів не знаходжу.
Дякую вам за красу,
рідні гори І
В РОЗКОШАХ ОСІННЬОГО ВІТРУ
253 О небо батьківщини,
яке далеке ти!
На високий будинок
піднявся я сам-рдин
і, засмучений, знову спустився.
254 Світлий, як лерлиночка,
малюк.
І навіть він.
коли .сказали "Вже осінь!" —
задумався.
255 Печаль —
це осінній вітері
Нечасто я плачу,
але зараз-от
сльози рясні.
256 Наче голову я поклав
на блакитні
перлини журби —
шум сосон
цілісіньку ніч наслухаю.
257 Врочисті криптомерії
на горі Нанаяма
мовби хто підпалив —
щойно запало сонце.
Яка ж бо тиша!
258 "Якщо її прочитаєш —
пізнаєш велику скорботу",—
і він жбурнув
у полум'я книжку.
Добре серце у цього діда!
259 Навколишні речі —
якісь невідчутні,
ще й потонули в сутінках.
Докупи зібрались
усі мої печалі.
260 Похитується
в калюжі
небо вечірнє
й пурпурові стрічки.
Пройшов осінній дощ.
261 Осені прихід —
це., як вода!
Умиєшся —
і всі твої думки
новими стануть.
262 Затуживши,
на кручу пішов.
А там
якісь невідомі пташки
дзьобали черлену шипшину.
263 На перехресті — осінь.
На три шляхи
повіяв
вітер —
і сліду вже нема!
264 Відразу ж
я вчуваю
голос осені!
Печальна
в мене звичка.
265 Звичайна собі гора.
А прийде осінь —
і дивишся святобливо:
чи не бог
там живе?
266 "Усі мої бажання й задуми
геть вичерпалися".
О Боже, цілий день
така-от гадка
мене мучить.
267 Дощик залопотів.
Дивлюсь
на мокре подвір'я —
про сльози
вже й забув.
268 Колись у нашім храмі
я наступив на гребінець.
А сьогодні
мені приснивсь метелик,
на ньому вирізьблений.
269 Спробував стати таким,
яким був у дитинстві.
Пригадую,
як же хотілося мені
з ким-небудь порозмовляти.
270 Шурх... шурх... шурх,—
зашелестить просяниця.
Як гарно в нашій хаті,
під дахом,
коли, бува, вітер осінній подме.
271 "Сьогодні у юрбі,
поміж чужих плечей,
її побачив".
Навіть таке
в щоденник записав.
272 Світський естет
і тепер, як за давніх часів,
старіє, либонь, уночі,
стискаючи руки
кольору перлів...
273 Хоча б на кілька днів
забути!
Отак забути,
як каміння тоне
у весняній траві.
274 Немов колись давно
я бачив цього чоловіка
у колискових снах —
такий він
моєму серцю любий.
275 "Місяць без богів" настав.
Пригадався той ранок,
коли на горі Івате
перший сніг
аж на брови мені навис.
276 Шелестить, шелестить
сліпий дощик.
Розкуйовдились трошки
у присадку
квіти хагі.
277 На суворому
небі осінньому
жодної тіні нема.
О, самоти забагато!
Хоч би крук який пролетів!
278 Після дощу
визирнув місяць.
Де-не-де заблищали
мокрі дахи череп'яні —
і стало сумно.
279 Коли голодував я,
до мене підійшов,
виляючи тонким хвостом,
якийсь худий дворняга.
Такий ласкавий писок був у нього!
280 Я й не помітив,
як розучився плакати.
Де та людина,
яка б мене
плачу навчила?
281 Ніяк не зупинити
сліз —
вино з собою
привело печаль
Ет, зараз як станцюю^/
282 Сюрчить цвіркун.
Усівся біля нього
на узбічнім камені —
і плачучи, і сміючись,
з собою розмовляю.
283 Забракло сил,
і я заслаб.
Відтоді
стало мене звичкою
з напіврозкритим ротом спати.
284 Одну-єдину людину
підкорити собі —
оце й усе,
чого я бажав у житті.
Ах, нерозумна молодість!