У каятті, з сльозами на очах,
Засмучений, до слуг промовив шах:
"Учора я безвинного звелів
Впровадити в барліг на ікла псів.
Довідайтесь мерщій, що стало з ним,
Покараним улюбленцем моїм!"
Почувши це й погамувавши страх,
Прийшов до шаха псар: "Могутній шах!
Юнак твій — ангел, певно, що господь
Створив йому із благодаті плоть!
Піди й поглянь — не впала навіть тінь
На те найкраще з божих сотворінь.
Його ми кинули в хижацький рів,
Та пси, яким добро він сотворив,
Оті дракони, мов перед святим,
Навколішки упали перед ним!"
Шах наказав псареві тую ж мить
З страшного рову юнака звільнить.
У песький рів біжать воротарі —
І вже юнак у шахському дворі!
Підвівся з місця можновладний шах
І запитав з сльозами на очах:
"Повідай, сину розуму й краси,
Чому тебе не розірвали пси?"
Юнак цареві гідно відповів:
"Не дурно годував я лютих псів.
Я щедро кидав їм смачні шматки
Й тим притупив їх дикі різаки,
Тобі служив я чесно десять літ,
За те й віддячив ти мені як слід!
Ти за ніщо на смерть мене прирік,—
Володар пам'ятать добро не звик.
Пес другом став, ти — недругом мені.
Пес має вдячність, а володар — ні.
За кістку пес лягає радо в прах,
За вірність — зрадою нам платить шах".
І шах порозумів: не зло — мета,
А тільки людяність і доброта,
Він од пихи навік протверезів,
Забув про вчинки, гідні лютих псів.
Цієї притчі зміст навчає світ:
Добро і щедрість — найміцніший щит.
Так добротою і Меджнун зміцнив
Любов і щиру дружбу хижаків.
Коли навчишся й ти добро творить,
Кривавих сліз життя не будеш пить.
Твори добро без винятку усім —
І стане сам халіф рабом твоїм.
Меджнун одержує листа від Лейли
Був день, як промінь, що з висот гірських
Дарує сяйво для очей людських.
Його світання дихало, мов рай,
Під вітром пробудивсь щасливий гай.
Той день підвівся з правої ноги
І щастям все наповнив навкруги.
Те щастя, хоч спізнившись, а прийшло
І розлилось, неначе джерело.
Меджнун, що досі лиш злигодні знав,
Що сіяв серце й муки пожинав,
Між хижаків на недждському горбі,
Один як перст, хилився у журбі —
Аж раптом шлях пустельний закуривсь
І дивний вершник з пилюги з'явивсь,
Шляхетний вершник на баскім коні,
Весь — наче блиск в летючому огні.
На віддалі зіскочив він з коня,
Затьмаривши красою сяйво дня.
Меджнун озвавсь привітом на привіт,
Про вершників дізнавсь шляхетний рід,
Дав звірам знак — великі і малі,
Вони припали нишком до землі,
А сам обійми вершнику відкрив
І так з прихильністю проговорив:
"О зоре Ємену, відкіль твій шлях?
Добро чи зло тримаєш ти в устах?
Твій зір ясний і усмішка м'яка,—
Та як вгадаєш думку хижака?
Хто був змією вжалений колись —
І мотузка звикає стерегтись.
Мене дракон ужалив — не змія,
З жалом в душі живу й караюсь я.
Коли і ти приніс мені відчай,
Даремно, гостю, слів не витрачай!"
Шляхетний гість здолать жалю не міг,
Як тінь, упав Меджнунові до ніг:
"О серед славних вславлений в світах,
Ти вистеляєш ласкою свій шлях!
З вовками ти газелі примирив
І лева гордовитого скорив;
Забудь про сум і жаль, доволі сліз —
Чимало я новин тобі приніс,—
Повір, що я не тільки гість тобі,
Що я приніс таємну вість тобі!
Осідланий мене чекає кінь —
Казать чи ні? Я жду твоїх велінь".
Меджнун сказав, схвильований украй:
"Коли ти щось приніс, то віддавай".
І вісник до кінця йому відкривсь:
"Твоєї долі гордий кінь змиривсь!
Дорогою, далеко від шатрів,
Твою кохану вчора я зустрів.
Подібна до ранкової зорі,
Вона сиділа у легкій чадрі,
Струнка, неначе райський кипарис,
Що в неземних садах принадний зріс.
Як починала мовити Лейла —
Змовкало дзюркотіння джерела.
Очима, що небесне сяйво ллють,
Вона могла б приспати й лева лють.
Її волосся чорне — наче двім,
Стан — аліф, а уста чарівні — мім.
Твоя Лейла — казковий чародій,
Рейхан, що нам дарує пахощ свій;
Солодка, як буття, гірка, як смерть,
П'янким вином сулій налитий вщерть;
Чого ж зігнувсь той стан, стрункий, як спис,
І побілів онікс очей від сліз?
Їй, серцем відданій тобі навік,
Світ зав'язав нелюбий чоловік!
Так плакала і скаржилась вона,
Що душу збурила мою до дна,
І я спитав: "Хто ти і де живеш,
Чому і через кого сльози ллєш?"
Вона відповіла, здолавши біль:
"Твій запит — для моєї рани сіль!
Лейлою нарекли мене колись,
Мої з кохання муки почались,
Меджнуна зір прискорив мій загин,
І я тепер безумніша, ніж він.
І хоч він також до страждання звик,
Але ж за жінку дужчий чоловік.
Відважний на шляху кохання він,
Не мусить крить свого палання він,—
Не тане від тортур, як я в сльозах,
Куди захоче — свій прямує шлях,
А я завжди одна, на самоті,
Без друга і розради у житті...
Ім'я і честь, боюсь, що втрачу я —
І гірко, й безрозсудно плачу я.
Питво моє отрутою стає,
І сон мені спочинку не дає,—
Скорблю за тим, кого я так люблю,
Й щодня від споглядатаїв терплю.
Через міцні дві сув'язці оці,
Неначе пташка, б'юся я в сільці.
Втекти од чоловіка? Дожене.
Не прийме й батько зганьблену мене.
Велить любов: о пташко, не чекай,
Від ворона і яструба тікай!
Та інша думка серце обпече:
Від сокола голубка не втече.
Хоч жінка й піде в бойові ряди,
А жінкою лишається завжди.
Хоч жінка й кров наважиться пролить
А все ж з левиці лева не зробить.
Коли для горя народилась я,—
Своєму осуду скорилась я.
А серце не скорилося в мені,—
Де милий мій, в якій він стороні?
Чиї листи тепер читає він?
Свою Лейлу чи пам'ятає він?
Яким шляхом прямує? Чий він гість?
І де він воду п'є, і з ким він їсть?
Самотній він чи є у нього друг?
Чи лиш пустеля й хижаки навкруг?
Тобі про нього чути довелось?
Про друга розкажи мені хоч щось!"
Яка була в цій мові гіркота!
І я не міг не відімкнуть уста,
І все, що про твоє кохання знав,
Немов печать, на серце їй поклав.