А звірі — найвірніша з охорон —
Вдень і вночі пильнують шахський трон,—
І довго ще ніхто не знав, що шах
Уже давно перетворивсь на прах,
Що і його спіткав гіркий кінець —
І сам зотлів він і його вінець.
Покіль стояла варта хижаків,
Ніхто не наближавсь до тих пісків,
Та рік минув і звірі розбрелись,
По кров пішли в пустелю, як колись,—
До цвинтаря одкрився вільний шлях,
Прийшли сміливці, подолавши страх,
І на могилі страдниці Лейли
Кістки коханця вірного знайшли.
Почувши скорбну вість, зійшовся рід —
І молодий юнак, і сивий дід,—
І всі в гірких сльозах, в тяжкій журбі
Пороздирали одяг на собі,
І рискалями землю підняли,
І ліг Меджнун в могилу до Лейли...
Що їм тепер до людських осторог!
Поснули до страшного суду вдвох.
Прийшла весна, і чулий садівник
На тій могилі посадив квітник.
До квітника Меджнуна і Лейли
Закохані, немов на прощу, йшли,
І хто схилявсь до їхнього горба,
Того минали горе і журба.
О цвіт життя, гіркий кохання цвіт,—
Стражданням ущасливлюється світ!