"Боїться сам себе безумець твій,
Без друзів він живе і без надій.
Що в нього є? Лиш вітер у руках!
І тільки ти одна в його думках.
Його палка любов — його одчай.
Смерть батькова його зломила вкрай.
Хисткий, по колючках він править крок,
Все в нього сплуталось в один клубок:
То він оспівує твій сум і жаль
І сльози ллє прозорі, мов кришталь,
То плаче так за батьком, що й граніт
Міг заридати б і струснути світ".
Коли ж твої касиди я згадав
І необачно їх читати став,—
Такий пройняв їй бідній груди жаль,
Таким зітханням вирвалась печаль,
Так затремтіла в розпачі Лейла,
Що я подумав — ось їй смерть прийшла.
Та смерть минула те ясне чоло,—
Нове зітхання груди їй звело,
Заплакала вона, згадавши знов
Твоє карання і твою любов,
Про втрату батька й самоту твою
В степах і горах, в дальньому краю.
Багато сліз пекучих пролила,
Покіль мені довірилась Лейла:
"Я низько впала, зглянься — підведи
Мене з землі і визволь із біди!
В той день, коли ти рушиш звідси в путь,
Мого шатра, мандрівче, не забудь
(Вона вказала на своє шатро),
Коли ти добрий, сотвори добро —
Про все, чим дихають мої уста,
Меджнунові я напишу листа,
А ти лиш досить дружби в серці май,
Моєму другові його віддай".
І зникла, бідна, видивом сумним,
А я також подавсь шляхом своїм.
Рушати в путь мені прийшла пора,
І я наблизивсь до її шатра.
З'явилась в синім одязі Лейла,
Листа мені таємно віддала,
Поклавши на той лист журби печать,
Як тому нас звичай і мудрість вчать".
Листа поцілував незнаний друг
І передав Меджнунові до рук.
Зміст листа Лейли до Меджнуна
"Цей ніжний лист, мій страднику, тобі
Від полонянки, що живе в журбі,
Від бранки, що в ув'язненні сидить,
До тебе, що зумів розбити кліть.
О друже старовинний мій, де ти?
О світочу єдиний мій, де ти?
О дружби й відданості вартовий,
Ти, що віддав коханню відблиск свій!
О джерело надії в царстві тьми,
Метелик вранішній поміж людьми!
Ти, через кого сколихнувся світ,
Кому приносять звірі свій привіт!
Мета моїх докорів і надій,
В час воскресіння душ супутник мій!
О ти, що тіло до страждань прирік,
Вогонь на власний свій пустивши тік!
Ти — вірний стражця дум і снів моїх —
Став притчею на язиці у всіх!
Що дієш ти? З ким справу маєш ти?
Люблю тебе... Кого кохаєш ти?
Безщасний ти — живу в розлуці я.
Твоя кохана — в вічній муці я.
Мій лал в журбі я бережу для нас.
Його нічий ще не торкавсь алмаз.
Я мов скарбниця перлів. Садівник
Ще не плекав мій росяний квітник.
Хотіла б я, коли настане мить,
Моє гніздо з тобою розділить.
Коли ж удвох не можна жити нам,
Кохання іншому я не віддам.
Твоє кохання — цілий світ мені,
З твого шляху тернина — цвіт мені.
Я — лиш зоря, ти — сонце в висоті,
Здаля тебе я бачу на путі.
Коли помер шляхетний батько твій,
Роздерла я в скорботі одяг свій.
О смерть жахна, що діять нам тепер?
Мені здалось, що батько мій помер.
Мої зіниці пропалив одчай,
Мій одяг — синій, як велить звичай.
Із співчуттям, як подруга твоя,
Обряд жалоби виконала я,—
Що ж не могла до тебе підійти,
Не винна я — чудово знаєш ти.
Хоч доля нас зуміла розлучить,
Душею я з тобою кожну мить.
Я добре знаю твого серця біль.
Терпи, бо шлях життя тяжкий суціль.
В корчмі цього життя що діять нам?
Коритися жорстоким хазяям.
Не литиме розумний сліз гірких,
Бо їх здіймають вороги на сміх.
Мудрець не згадує про лихо все,
Що недругові радість принесе.
Дехкан у землю кидає зерно,
І проростає навесні воно.
На ріст повільний пальми не зважай
Вона ще принесе тобі врожай.
Та брунька, що на гілочці тремтить,
Вона також розквітне в слушну мить.
О, не сумуй з своєї самоти!
З тобою я, зо мною вічно — ти.
Мов блискавка, нас попелить одчай.
По батькові, мов хмара, не ридай.
Вмирає батько — зостається син,
Запала рудня — залишивсь рубін!"
Від цих надійних, життєдавчих слів
Меджнун, неначе рожі цвіт, розцвів,
Сліз пролилась пекуча течія,
Він лиш повторював Лейли ім'я,
І так тривало декілька годин,—
Не міг від щастя спам'ятатись він
І вісника від себе не пускав,
Йому і руки, й ноги цілував.
Пора складати відповідь, пора!
Немає ні паперу, ні пера...
А вісник вже схилився перед ним,
Немов векіль, з пуделком поясним.
Меджнун схопив до рук швидкий калям,
Почав думки свої звірять словам,
І сотні скарг, і тисячі жалів
Він, мов разок намиста, переплів,
Скінчив листа Меджнун, поклав печать
І ледве зваживсь віснику віддать...
І вісник вже з листом, як вітер, зник,
І до Лейли примчав той чоловік.
Взяла із рук його Лейла листа.
Й слізьми своїми облила листа.
Лист Меджнуна до Лейли
"Володарці своїх думок і справ
Цього листа безумець написав.
Холоднокровній — від шаленця лист!
В яких словах я викажу свій зміст?
Шле джерело, заковане в скалі,
Лист тій, що має всі скарби землі.
Я прах земний, мене гнітить біда,
Ти — шахська, найпрозоріша вода.
До ніг твоїх несу я сум чола,
А ти кому обійми простягла?
Я поділяю твого серця біль,
А ти мені на рани сиплеш сіль.
Я Ка'би віч твоїх покірний раб,
Поріг твого житла — ось мій міхраб
Моє одужання й моя бадьорість — ти,
Для мене ліки — ти, і хворість — ти.
О ти — вінець не на моїм чолі,
Докіль страждатиму я на землі?
О скарбе милий, ти в чужих руках,
А у моїй скарбниці — тільки прах.
Ти — замкнутий на ключ Іремів гай,
Ти — недосяжний і незримий рай.
Ключ од моїх кайданів маєш ти,
Але мене не визволяєш ти.
Подай мені надію хоч малу,
Я біля ніг твоїх лежу в пилу.
Пригорнеш ти — і розцвіте весна,
Пораниш — зразу ж одцвіте вона,
Уважним мусить бути садівник:
Він ніжністю викохує квітник.
Я голову свою тобі приніс,—
Зроби, щоб я позбувсь жалю і сліз.
Коли зникають сорому сліди,
Приходить безсоромність назавжди.
Уславивсь я покорою тобі:
Мене ти робиш ворогом собі.