Усе те на Меджнуна натягла
І зразу ж за собою повела.
А він, радіючи з поно́вних мук,
Під навісний кайданів брязк і грюк,
Зближаючись щоразу до шатрів,
Немов сп'янілий, вірші говорив,
Гукав Лейлу, співав, і танцював,
І лиш нових ударів зазнавав.
По довгих днях блукань вони пройшли
У селище коханої Лейли.
Нова надія — і журба нова!
Схилився до землі, як та трава,
І заридав Меджнун,— немов потік,
Котились сльози рясно з-під повік.
Меджнун об землю головою бивсь:
"Без тебе на ніщо я перевівсь!
Так, я перед тобою завинив —
Ось на кайдани щастя я змінив.
Глянь, як терплю судьби удари я,
Але радий з твоєї кари я!
Коли за те, що я погруз у злі,
Нема мені прощення на землі,
То поклади моїм стражданням край,
Свого раба, як знаєш, покарай!
Ти виграла, а я програв свій бій,
Ти владарка — я полонений твій.
Якщо тобі я боляче зробив —
Одним ударом і себе убив.
Коли тяжкий вчинив я вчора гріх —
Сьогодні вартий я страждань тяжких.
Карай мене, але не зневажай,
Коли убити маєш — убивай!"
І він схопився, коли це сказав,
Кайдани, наче нитку, розірвав,
Страждань і мук нових злякався він,
І в гори від людей подався він.
Його знайшли — і весь побачив рід,
Чого їм бачити було не слід.
У водоверті цих сумних подій
Не залишалось у батьків надій,
Що можна до життя вернути прах,—
Вони Меджнуна кинули в горах,
А він не виривався з кабали,
Усе забув, крім імені Лейли,
Усіх боявся, від усіх тікав
І падав там, де сон його спіткав.
Батько віддає Лейлу
Ібн-Селамові
Що Ноуфаля рать перемогла,
У той же день довідалась Лейла.
В чалмі, надітій з радості навкіс,
Вернувся батько й звістку їй приніс.
Себе він перевершив в похвальбі
І перемогу приписав собі.
"На старість я недурно в бій ходив,—
Тепер покине нас безумний див!
Зачаклував його я, назавжди
З тобою позбулися ми біди.
"Дай спокій людям, май у серці жаль",
Меджнунові порадив Ноуфаль,
І вирішив змиритись син гріха —
На тебе більше він не зазіха".
Від цих нещадних, безсердечних слів
Лейла відчула в серці горе й гнів,
Але напруженням тяжких зусиль
Гіркий від батька притаїла біль.
А як подався він з шатра, Лейла
Пекучих сліз потоки пролила,
Так скаржилась, так плакала без сил,
Що на сипких шляхах прибила пил.
Хто зрозуміє скруту й сум Лейли?
Де друг — сумних розрада дум Лейли?
В затворництві, під наглядом рідні,
Повільно для Лейли минали дні,
Тим часом прославляли навкруги
Її красу і друзі, й вороги.
Шляхетні наречені звідусіль
Шукали, не шкодуючи зусиль,
Ціною всіх скарбів, багатії,
Її краси і ніжності її.
З'явилось безліч балакучих свах,—
З медоточивим словом на устах
Вони трималися за паланкін,
Найкращу прославляючи з перлин.
Дорожчу від уславлених скарбів,
Перлину батько в схованці таїв.
На людях усміхаючись, Лейла
На самоті напій журби пила,
Удень сміялась і, як віск свічі,
Повільно тліла й танула вночі,—
Так для спокою роду і сім'ї
Вона ховала почуття свої.
Зійшлись на шлюбний торг з усіх кінців
Біля шатра Лейли сто покупців.
Коли про те довідавсь Ібн-Селам,
Він вирішив не гаятись і сам,—
Для сватання прибув, а не для гри,
За ним весільні дорогі дари
Ніс на горбах верблюдів караван:
Харвари цукру, амбри безліч ман,
В торбинках мускус, яхонт і рубін,
Небачені скарби гірських глибин,
Легкі серпанки, шалі, та хустки,
І золоту парчу, й важкі шовки.
Вів Ібн-Селам найкращих басунів
З своїх дорогоцінних табунів,
Тим золотом, за котре в битвах мруть,
Він вистилав перед собою путь,
І сила щедрості допомогла
Йому зросить пісок того житла.
З дороги відпочивши кілька днів,
Він справу починати повелів.
Був сват його балакуном таким,
Що камінь перед ним робивсь м'яким,—
Пустивши в хід дари, брехню і льсту,
Він будь-що-будь, а здобував мету.
З дарами, що постачив Рум і Чін,
Той сват меткий з'явився на поклін
До скарбника й віддав йому дари —
І це було лише початком гри,
Де правили до скарбу за ключа
І льстиве слово, й дорога парча.
"З обличчям лева славний бойовник,
Чоло арабів, війська захисник,
Владар підданців і владика цнот,
Що в величі тримає свій клейнот,
За тебе радо кров свою проллє
І золото тобі віддасть своє,—
Схились до Ібн-Селамових благань
І вільний будь від інших домагань!"
Так довго сват нанизував слова,
Що в батька закрутилась голова,—
Як він навколо справи не кружляв,
Але підлесника не подолав,
Погодився на шлюб і тим навік
Свою дочку драконові прирік.
Світання завітало — і Лейла
Джемшида чашу в руки узяла.
Підбилось сонце, ранок запалав,
Весільні килими навкруг поклав;
В оздобах шлюбні гості прибули,
Підвівся батько милої Лейли
І нареченого, що тим радів,
В шатрі на чільне місце посадив,—
Від серця дбав, щоб все було як слід,
Щоб вдовольнити і гостей, і рід.
Коли уклали шлюбний договір,
Все загуло, мов сколихнувся вир,
Свій і чужий на учті звеселивсь —
Тут дощ диргемів на юрбу проливсь.
До шлюбного покою пропливла
По стежці з цукру й крижанців Лейла,—
Ніхто не знав її гірких думок;
Немов алое запашний димок,
Її зітхання одпливали в вись,
І сльози із очей її лились.
У шлюбну ніч світильник не погас.
Минула ніч. Настав від'їзду час.
Не Ібн-Селамові судивсь напій,
Розбився біля уст його сулій.
Як не вколотись, ставши на стерню,
Не опектись, узявши в рот вогню?
Хто на свій рід зухвало постає,
Втрачає гідність і єство своє.
Як в палець вжалила тебе змія,—
Одріж його, бо в ньому смерть твоя.
Є лад і не́лад у житті людей,
Любов і смерть є на путі людей.
Було в Лейли і світло для душі —
Вона ж і злом розквітла для душі.
Ібн-Селам приводить Лейлу в свій дім
Підбилось сонце на блакитний пруг
І сяйвом залило квітчастий луг;
Прокинувсь Ібн-Селам в своїм житлі
І кеджаве́ приготував Лейлі,—