Вона ввійшла в закритий паланкін,
І в путь з шанобою подався він.
Він їй вінець і все, чим лиш владав,
Всю владу над добром і злом віддав.
Приборкував гарячий крові тиск,
Щоб стриманістю пом'якшити віск.
Коли дозріти час прийшов плодам,
За фініком потягся Ібн-Селам,—
Та не йому судилась щедра дань!
Не похилилась пальма від страждань,
Свої скарби й щедроти берегла
Від зазіхань набридливих Лейла.
"Коли ти вдруге зважишся на чин,
То тим лише прискориш свій загин!
Клянусь творцем, владикою владик,
Що сотворив мою красу,— повік
Не вдовольню твоїх бажань, хоча
Й загинуть мала б від твого меча!"
Враз Ібн-Селам з цих заповзятих слів
Примарність мрій своїх порозумів,
Упевнивсь Ібн-Селам — надій нема,
Світильник — іншому, йому — пітьма.
Хоч він свої бажання переміг,
Але не думать про Лейлу не міг,—
В дні споглядання й невимовних мук
Своє він серце їй віддав до рук.
І він сказав собі: "Нехай весь вік
Дивитимусь на неї зоддалік,
Все ж споглядання не таке страшне,
Аніж вона покинула б мене!"
Він довго приглядався до Лейли
І гаряче зблагався до Лейли:
"О, не зникай, лишайся при мені —
То й це мої наповнить щастям дні!"
І злагода між ними стала й мир,
Він не чинив Лейлі наперекір.
Лейла щодня виходила на шлях,
Чекала і журилася в сльозах:
Хоч би вітрець, хоч би незнаний гість
Від друга щирого приніс їй вість!
Так сподівалась милого вона,
Так болем повнилась душа смутна,
Так сльози, не ховаючись, лила
Розлучена, засмучена Лейла,
Що таємниця сліз її гірких —
Її любов одкрилася для всіх.
Душа палала, страх із серця зник.
Що батько їй і що їй чоловік!
Як їй було боятися, коли
За золото кохання продали?
Меджнун довідується про шлюб Лейли
Меджнун із серцем, спаленим дотла,
Мов пожилець згорілого села,
Блукаючи без місця й без мети,
Зітхав в сумних кайданах самоти.
Сни про Лейлу, легкі, як вітер, сни,
Були для нього леготом весни,
Той легіт ніжності, той вітер снів
Безщасного гірким вином п'янив.
Меджнун, немов повержений бичем,
Упав під мугиляновим кущем,—
У безумі своєму з давніх днів
Не відрізняв він квітів од тернів.
Тінь вершника зненацька й спроквола
Меджнуна, мов змія, переповзла,
І вершник верблюдиці поводи
Напнув, уздрівши обранця біди,
І, наче у людській подобі див,
Страшним Меджнуна риком розбудив:
"Ти, що в житті блукаєш без мети,
Вклоняючись кумирові, гей ти!
Кохаєш ти й караєшся дарма,
Адже в коханні вірності нема.
У тьмі блукаєш ти, живеш у сні,
А друг твій розкошує вдалині!
Ти осуд сам собі обрав тяжкий,—
Вже краще самота, ніж друг такий!
Краса, якій ти серце віддаєш,
Якій душею вірний ти без меж,
Вона твій потаємний лиходій,—
На неї більш не покладай надій,
Вона на муку віддала тебе,
Забула й зрадила Лейла тебе,
А ти їй віриш і тепер, коли
Твою невірну заміж віддали.
Вона до тебе щире почуття
Забула задля шлюбного життя!
Вона зливає з ним уста в уста,
А твій приділок — вічна самота.
Вона в обіймах розкошує з ним,
А ти від горя свій покинув дім.
Ну що тобі до неї? Сліз не лий!
Кохання чашу об скалу розбий!
Вона не згадує — і ти забудь,
Ти вірний був, віднині вільний будь.
Чи тисячі жінок, а чи одна —
Всім їхнім обіцянкам гріш ціна.
Хотіли вірність приписать жінкам,
Аж тут у писаря зламавсь калям.
У тебе жінка висить на горбі,
Покіль не знайде іншого собі.
Шаги нової шал п'ючи до дна,
Про тебе вже не згадує вона.
Жінки в коханні — наші вороги,
Відомий їм лише закон жаги.
Нещирістю обурюють жінки,—
Бажаючи, обдурюють жінки.
Через жінок страждали ми не раз,
Про інших їхня вірність — не про нас.
Жінки, хоч зброя в них лиш морг та кив,
Підступніші за нас, чоловіків.
В душі — тиранка, з вигляду — раба,
Одверто — мир, а потай — боротьба,
Зненавидить вона — зведе на тлін,
Полюбить — і прискорить твій загин.
І сперечатись з нею марна річ,
Ти скажеш — день, вона одкаже — ніч.
Вона сміється, коли ти в журбі,
І журиться, як весело тобі!
Праворуч — огріх, і ліворуч — гріх,
Чого ж чекати від жінок лихих?"
Меджнун вжахнувсь од цих облесних слів,
Йому вогонь всю душу обпалив,
Неначе вражений стрілою птах,
Від болю в грудях він упав на шлях
І так чолом об камінь бивсь без сил,
Що кров'ю замісив гарячий пил.
І засоромивсь вершник — лютий див —
Своїх жорстоких безсоромних слів;
Меджнуна не покинув він, покіль
Не вщух безумцеві у грудях біль.
І він сказав: "Провина на мені —
Тяжкий і невідплатний гріх брехні.
Мене за ту брехню, за твій одчай,
Якою хочеш карою скарай,
Але я свідчу, що Лейла в журбі
З розбитим серцем плаче по тобі.
Хоч з примусу за нелюба пішла,
Тобі лишилась вірною Лейла.
Твоє ім'я у неї на устах,
Все — прах, лиш ти живеш в її думках.
Крім тебе, у Лейли немає мрій,
Немає сну, щоб ти не снився їй.
Зашлюблена Лейла вже цілий рік,—
Не всолодився нею чоловік,
Вона для тебе береже свій цвіт
І збереже, хоч западеться світ!"
Як відрізнити правду від брехні?
Як знати, в яві ти живеш чи в сні?
Меджнун, мов птах з поламаним крилом,
Кульгав безсило між добром і злом,
Як у подвійне люстро заглядав,
Складав про зраду вірші і ридав,
І в снах його не кидала Лейла,
Але про те не відала Лейла.
Батько відвідує Меджнуна
Меджнунів батько у нічних думках
Вже переходив свій останній шлях.
Засумував в земній він тісноті,
Заслаб, змарнів, зневірився в житті:
Смерть неминуча стане на поріг,
А він свого Меджнуна не зберіг...
Взяв посоха й подався в путь старий,
Розшукувать зорю своїх надій,
Свого Меджнуна, кров свою і плоть,
Усе прийнявши, що судив господь.
Він перейшов і гори, і степи,
Не оминув ні стежки, ні тропи,
Зблукав пустелі і піски сходив,
Та не знайшов ніде його слідів.
Нарешті від людей довідавсь він,
В якій лихій норі конає син,