У всякому разі, я старанно й сумлінно виконував обов'язки його секретаря. Заново переписав усю його бухгалтерію, доведену до повного безладу, і склав новий перелік матеріальних цінностей на складах. Систематизував і налагодив оборот товарів і грошей, запровадив окремі зошити, які дозволяли відразу дізнатися, скільки і де чого є, як коливаються їхні ціни. Склав довгий список людей, яких Борис підкупив, і підрахував "потрібні витрати". Працював на нього без перепочинку, з ранку до вечора, унаслідок чого позбувся і тих небагатьох товаришів, що ще мав. Звісно, вони небезпідставно зневажали мене, вважаючи вірним прислужником Бориса (як це не прикро, може, й досі так про мене думають). Перестав розмовляти зі мною і Ніколай. Кілька японців, з якими я досі дружив, тепер трималися мене осторонь. Водночас були й такі, що — навпаки — намагались зі мною зблизитися, побачивши, що я в Бориса на доброму рахунку, але я з такими не хотів мати справи. Отже, я невдовзі опинився в ізоляції. А не вбили мене тому, що за мною стояв Борис. Він мною дорожив, тож мого вбивцю очікувала тільки смерть. Про жорстокість Бориса знали всі. У таборі ходили легенди про те, як він здирав з людей шкіру.
Що далі я віддалявся від людей, то більше Борис мені довіряв. Був задоволений моєю роботою, цінував її систематичність і не шкодував похвальних слів.
"Лейтенанте Мамія, ти — молодчина! Якби серед японців було багато таких, як ти, то ваша Японія відродилася б з повоєнної розрухи. А от СРСР приречений. На жаль, не має жодних перспектив. Навіть за царя було краще. Цареві, принаймні, не доводилось морочити собі голову якимись теоріями. Ленін зрозумів щось у Маркса й запозичив, що йому було вигідно. Так само Сталін — взяв у Леніна (зовсім мало), що йому було треба. У нас так виходить: чим менше людина розуміє, тим більше влади захоплює. Чим менше розумієш, тим краще. Тільки так у нас удається вижити, лейтенанте. І ніяких фантазій! Як тільки почнеш давати волю уяві — тобі обов'язково кінець! Звісно, я не фантазую. Моє завдання — дати іншим фантазувати. На цьому я живу. Запам'ятай це як слід. Принаймні поки будеш тут і захочеш фантазувати, згадуй про мою золоту пораду: "Ні, нізащо! Через фантазії можна життя позбутися". Нехай інші фантазують".
Так непомітно збігло півроку. Наприкінці осені 1947 року я став для Бориса незамінним. Я перебрав на себе всі його справи, а Татарин й "особиста гвардія" чинили розправу над непокірними. До Москви держбезпека його все ще не відкликала. Зрештою, у той час він уже начебто й не прагнув туди повертатися. Табір і шахту він перетворив на свою тверду вотчину — жив з усіма зручностями під захистом власної гвардії й нагромаджував усе більше багатства. А втім, московське начальство, напевне, воліло тримати його в Сибіру, тим самим зміцнюючи там свою владу, ніж відкликати до столиці. Між Москвою і Борисом тривав безперервний обмін листами — ясна річ, не поштою, а залізницею за допомогою спеціальних кур'єрів високого зросту, з холодними як лід очима. Коли така людина заходила до кімнати, температура в ній, здавалось, відразу знижувалася.
А тим часом в'язні, зайняті роботою на шахті, незмінно вмирали, і їхні мертві тіла, як і раніше, опинялися в шурфах. Борис суворо перевіряв спроможності кожного в'язня, фізично слабких відразу нещадно експлуатував, зменшував раціон їхнього харчування, щоб позбутися зайвих їдців, і швидко спроваджував на той світ. Забрані у слабих продукти він віддавав сильним і тим самим підвищував продуктивність праці на шахті. У таборі запанував "закон джунглів": сильні забирали собі все, а слабі мерли один за одним. Як тільки робочої сили не вистачало, у товарних вагонах, наче худобу, звідкись привозили інших в'язнів. Іноді відсотків двадцять нових в'язнів умирало в дорозі, але на це ніхто не звертав уваги. Більшість новачків — росіян і мешканців Східної Європи — прибувала із заходу. На щастя для Бориса, сталінська примхлива політика насильства не зменшувала там своїх обертів.
Я задумав убити Бориса. Звичайно, навіть якби я порішив його, не було б жодної гарантії, що наше становище поліпшиться. Все одно пекло, мабуть, триватиме. Та хоч би там що, я не міг допустити, щоб така людина існувала в цьому світі. Правильно казав Ніколай: він — отруйна гадюка. І хтось мусить відрубати їй голову.
Я не боявся смерті. І ладен був заплатити життям за смерть Бориса. Однак промаху я не допускав. Доводилося чекати миті, коли зможу порішити його відразу, одним пострілом. Очікуючи такої нагоди, я вдавав, що виконую роль відданого секретаря. Проте, як я вже казав, Борис був надзвичайно обережний. І вдень, і вночі Татарин ходив за ним, як тінь. Та навіть якби Борис залишився сам, хіба я, однорукий, беззбройний, зумів би його вбити? І все-таки я терпеливо чекав свого часу. Вірив, що нагода трапиться, якщо на світі є Бог.
На початку 1948 року по табору пішла чутка, що японських військовополонених нарешті відпустять на батьківщину. Начебто навесні за нами прийде судно. Я спитав Бориса, чи це правда.
"Усе правильно, лейтенанте Мамія, — відповів він. — Ця чутка — чиста правда. Невдовзі усіх вас репатріюють до Японії. Світова громадськість невдоволена, і ми не можемо вас вічно тут тримати на каторжних роботах. Але в мене є для тебе пропозиція, лейтенанте. Ти не хотів би залишитися тут — уже не полоненим, а вільним радянським громадянином? Ти для мене добре працював, і коли поїдеш — де ж я заміну знайду? Тобі зі мною було б набагато краще, ніж в Японії. Ти ж вернешся туди без гроша в кишені й будеш мучитися… Кажуть, там у вас нема чого їсти, люди з голоду вмирають. А тут у тебе все буде — і гроші, і жінки, і влада".
Борис зробив серйозну пропозицію. Я знав надто багато його таємниць, і він, очевидно, боявся мене відпускати. Якщо я відмовлюсь, він мене знищить, щоб затулити рот. А проте я не злякався. Подякував йому, сказав, що турбуюся про батьків і сестру, а тому хотів би повернутися додому. Борис здвигнув плечима і більше нічого не сказав.
Ідеальна нагода відправити Бориса на той світ випала одного березневого вечора, коли до репатріації залишалося зовсім мало. Ми опинилися з ним наодинці — Татарин, що ніколи не покидав його, відлучився з кімнати. Ще не було дев'ятої, я за своїм звичаєм наводив порядок у бухгалтерській книзі, Борис, що рідко коли засиджувався допізна в конторі, писав за столом листа. Потягуючи зі склянки бренді, він водив авторучкою по паперу. На вішалці разом з його шкіряною курткою і картузом висів пістолет у шкіряній кобурі — не великий радянський, а німецький "вальтер-ППК". Казали, що Борис забрав його у нацистського підполковника, узятого в полон після форсування Дунаю. На рукоятці "вальтера", завжди начищеного до блиску, було викарбувано дві схожі на блискавку літери — SS. Я часто уважно спостерігав, як Борис чистив свій пістолет, і знав, що в його обоймі завжди вісім бойових патронів.