Однак це не означає, що, поки тривав цей "медовий місяць", Борис забув про нас. Просто він поволі й упевнено готувався до гри, так би мовити, розставляючи на шаховій дошці свої фігури. Окремих членів комітету непомітно підгинав під себе — кого залякуванням, а кого підкупом. Грубого насильства уникав, діяв украй обережно, а тому ми не здогадалися про його задум. А коли здогадалися, було вже пізно. Словом, приспавши нашу пильність розмовами про самоврядування, Борис тим часом запровадив залізний порядок. У своїх розрахунках був по-диявольському точним і холоднокровним. Беззмістовне, непотрібне насильство над японськими полоненими припинилося, щоб змінитися новим — холодним й обачливим.
Приблизно через півроку, утвердивши своє панування в таборі, Борис змінив свій курс і взявся до нас, японських полонених. Першою його жертвою став підполковник — головна фігура в комітеті. Він кілька разів зіткнувся з Борисом, захищаючи інтереси земляків, а тому його прибрали. На той час у комітеті залишалося всього кілька чоловік, які не підкорялися Борису. Це були підполковник та його прибічники. Однієї ночі йому зв'язали руки й ноги, заткнули рот і задушили, накинувши на обличчя мокрий рушник. Звісно, його знищили за наказом Бориса. Хоча він сам рук не забруднив. Комітет виконав його команду, от і все. Смерть підполковника приписали невиліковній хворобі. Усі знали, хто це вчинив, але тримали язика за зубами. Було відомо, що серед нас є Борисові донощики, а тому доводилось остерігатися прилюдних висловлювань. Після вбивства підполковника комітет обрав головою людину, яка слухняно виконувала накази Бориса.
Змінився комітет — і відразу почали погіршуватися умови праці для японських полонених. Урешті-решт усе стало так само, як було перед тим. В обмін на самоврядування ми обіцяли Борисові виконувати норму, й це нам обійшлося дорого. Під різними приводами норму постійно підвищували, і робота перетворилася в каторгу. Почастішали нещасні випадки, і багато японців лягли кістьми в чужій землі, ставши жертвою нестримної гонитви за новими тоннами вугілля. Таким чином, самоврядування обернулося тим, що замість росіян за роботою стали наглядати японці.
Звісно, серед полонених наростало невдоволення. У маленькому табірному світі, де раніше порівну ділилися злигодні, зародилося відчуття несправедливості, глибокої ненависті й підозри. Прислужникам Бориса давали легшу роботу й наділяли пільгами, а іншим випадало нестерпне життя, що межувало зі смертю. Голосна скарга означала загибель. Можна було потрапити в карцер, умерти з холоду або від недоїдання. Непокірного могли вночі задушити мокрим рушником, розчерепити в шахті голову киркою й скинути в шурф. Ніхто не цікавився, що відбувається в темній шахті. Просто зникала одна людина, от і все.
Я постійно відчував відповідальність за те, що звів підполковника з Борисом. Звичайно, і без мене Громов тим чи іншим способом проліз би в наші ряди, і рано чи пізно наслідок був би таким же. Однак від цього мені не ставало легше. Я тоді страшно прорахувався.
Раптом одного дня мене викликали в контору Бориса. Після нашої останньої зустрічі минуло досить багато часу. Він сидів за столом і пив чай — як тоді, у начальника станції. За його плечима, як завжди, стояв Татарин з великим автоматичним пістолетом за поясом. Коли я зайшов, Борис обернувся і жестом наказав монголові вийти. Ми залишилися наодинці.
"Ну що, лейтенанте Мамія? Дотримав я обіцянку, чи не так?"
"Так", — відповів я. Справді дотримав. На жаль. А я наче уклав договір із самим дияволом.
"Ви дістали самоврядування, я — владу, — проказав усміхнений Борис, широко розвівши руками. — Ми обидва отримали те, що хотіли. Видобуток вугілля зростає, Москва радіє. Що ще треба? Ти мені дуже допоміг, і я повинен тобі якось віддячити".
"Мені нічого не треба", — відповів я.
"Ми ж давно знаємося, тож не варто так різко відмовлятися, — усе ще усміхаючись, вів далі Борис. — Коротко кажучи, я хотів би, щоб ти був при мені, допомагав у роботі. На жаль, тут украй мало кмітливих людей. А ти хоч і без руки, але, бачу, головастий. Якщо станеш моїм секретарем, то я віддячу тобі тим, що житимеш набагато краще. Та й, напевне, виживеш і, можливо, повернешся у свою Японію. Тримайся коло мене — від цього тільки користь матимеш".
Звичайно, я мав би відразу припинити цю розмову. Адже я не збирався ставати підручним Громова, продавати своїх товаришів, щоб самому добре жити. Та якби я відмовився від його пропозиції, Борис убив би мене. І це мене влаштувало б. Але саме тоді в моїй голові народився план.
"А що мені доведеться робити?" — запитав я.
Робота, яку мені доручив Борис, не була легкою. Справ, що вимагали впорядкування, назбиралася сила-силенна, та найголовніше — треба було розібратися з багатством, яке накопичив Ґромов. Він присвоював частину (відсотків сорок) продовольства, одягу, медикаментів, присланих з Москви і від Міжнародного товариства Червоного Хреста, ховав усе це у таємних складах і збував на стороні. А ще він відправляв вагонами на чорний ринок вугілля. Палива хронічно не вистачало, і попит на нього був великий. Підкупивши залізничників і начальника станції, Борис міг вільно розпоряджатися вагонами. Солдати, що охороняли залізницю, за продукти й гроші заплющували на все очі. Завдяки своїй заповзятливості Борис нагромадив величезне багатство. Мені він пояснював, що все воно перейде в розпорядження держбезпеки. Мовляв, для роботи органам потрібні великі суми грошей, не враховані в офіційних документах, і він тут таємно їх збирає. Однак він брехав. Якісь гроші до Москви, звичайно, доходили. Та більшу частину Борис залишав собі. Подробиць я не знав, але, здається, він таємними каналами пересилав гроші в іноземні банки або обмінював на золото.
Хтозна-чому від самого початку Борис начебто довіряв мені. Як це не дивно, він і не думав, що я видам його таємниці. До росіян і взагалі до білих людей він завжди ставився з крайньою підозрою, а монголам та японцям, здавалося, сліпо вірив. Можливо, вважав, що особливої шкоди від мене не буде, навіть якщо вибовкаю його секрети. Зрештою, кому я міг їх відкрити? Мене оточували тільки Борисові поплічники та підлегла дрібнота, яким також дещо перепадало від його незаконних операцій. А безпорадні в'язні й полонені тяжко страждали й гинули через нестачу харчів, одягу та ліків, які Борис для власної користі збував на чорний ринок. Крім того, уся поштова кореспонденція проходила через цензуру і будь-які контакти із зовнішнім світом заборонялися.